Справа честі. Справа №5 (fb2)

- Справа честі. Справа №5 (пер. Тетяна Кохановська) (Дитячий детектив - 5) 634K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Александр Юрьевич Эсаулов

Олександр Есаулов

Розділ 1

— Мишко, ти новину чув?

Мишко наминав сир із медом, а це ж така смакота! Як бува не їли такого, обов’язково скуштуйте! Саме тому, притискаючи слухавку плечем, він лише похитав головою, немов би його друг, Льоха Ремесло на прізвисько Холмс, здатен був це побачити телефоном.

— Чув новину, кажу? — ще раз спитав Льоха.

— М-м-м, — промугикав Миха з напханим ротом, прожував, ковтнув і лишень тоді зміг зрештою відповісти. — Чого прискіпався до людини? Новина… Новина… Сир з медом наминаю, тому ніц не чув, ніц не бачив. А що сталося?

— Та нічого особливого. Школу пограбували.

— Як це так? Та що ж там грабувати?

— А отак. Ходімо, подивимось?

— Отакої… Звісно, ходімо.

— Виходь до козлячого столика.

— Хвильку, лише сир доїм.

— Гаразд, десять хвилин тобі, ненажеро, вистачить?

Льоха сидів на лавочці спиною до столика й креслив щось прутинкою на землі.

— Здоров був!

— Привіт!

— То що там потирили?

— Ще не знаю. То до мене Рудик подзвонив. Каже, чергову, тітку Тетяну, заскочили зненацька, вона вирубилась…

— Як це?!

— Михо, коли я тобі збирався дзвонити, я знав більше від тебе лише на два слова: «школу пограбували». І ці слова я тобі вже сказав.

— Гаразд, годі психувати. Це в мене надлишок енергії від меду. Класне їдло: сир із медом…

— Ото я й кажу — ненажера!

* * *

Канікули добігали кінця. До початку навчального року лишалося два тижні. Друзів поривали схожі почуття: з одного боку, вони вже скучили за друзями, кортіло зібратися докупи, дізнатися, хто як перебув літо, адже Мисі з Льохою було що розказати! Історія, що розпочалася на руїнах Підбакоттівської церкви, завершилась лишень два тижні тому, і хлопців просто розпирало переповісти друзям свої пригоди.

А з іншого боку, літо закінчилося. Прощавай, свободо! Опитування, оцінки, уроки, домашні завдання, контрольні роботи… Себто, запрягайте, хлопці, коней, до осінніх до дощів…

Школа зустріла друзів нашорошеною тишею. У дворі стояла міліцейська «Шкода». Хлопці піднялися сходинками. Просто біля дверей вони стикнулися зі знайомим капітаном, що очолював розслідування у Будильниковій справі.

— А, хлопці, вітаю. То ви у цій школі вчитеся?

— Еге. А що тут сталося? Кажуть, пограбували? Що ж тут узяти? Торішні класні журнали? — з посмішкою спитав Льоха.

— Та самі не втямимо, — стенув плечима капітан. — Розгромили вчительську, кабінет математики, шкільний музей. А комп’ютерний клас не чіпали. Хоча там залізні двері, туди вдертися важко. Але зловмисникам вистачало часу — ціла ніч.

— А тітка Тетяна? — спитав Льоха.

— От тим-то воно й ба! Коли б не напад на чергову, я би схилявся сприйняти це за просту хуліганську витівку. Але ж її приспали якоюсь гидотою, експертиза згодом вкаже, якою саме: чи то ефіром, чи то хлороформом, а чи то ще чимось. Можливо, бабуся навіть і не помітила б нічого: її приспали… уві сні.

— Як це? — не зрозумів Миха.

— Нащо присипати людину, коли вона і без того спить? — підтримав Льоха.

— А щоб не прокинулась, коли не треба. Але, певно, схибили з дозою. А може, бабуся кепсько ту хімію перенесла… Так чи інак, вашу тітку Тетяну відвезли до лікарні, отже, справу з простого хуліганства перекваліфіковано у напад на людину з нанесенням фізичних ушкоджень. Ось тобі й маєш…

Найближче до входу була вчительська. Нею немов буревій погуляв: перевернуті столи й стільці, розкидані папери. Горщики з квітами, які так любила Тетяна Дмитрівна, класний керівник друзів, розбиті валялися на долівці.

— Ого… — проказав Миха. — Немов Мамай воював… Певно, тут не білочка вскочила у віконце погратися.

— Ото вже когось дістало, — промурмотів Льоха, вражений масштабами руйнації. — Втім, маєш рацію. На білочку це геть не схоже.

Кабінет математики виглядав не ліпше. Все, що можна було скинути на долівку, було скинуто. Портрети славнозвісних математиків не лише зірвали зі стін, по них ще і потопталися. Скляне навчальне приладдя порозбивали. Скалки, розкидані по кабінету, виблискували на сонці гострими гранями, парти й вчительський стіл перекинули догори дриґом. На дошці хтось написав велетенськими літерами: «Привіт від юних матиматеків!»

— Письмаки, — процідив крізь зуби Миха.

— Ти про що? — не зрозумів Льоха.

— Про «матиматеків», — хлопець тицьнув пальцем у помилку. — То ж яким бевзем треба бути, аби навіть у такому слові помилятися?!

— То що в ньому такого особливого? — не зрозумів Льоха. — Ми ж пишемо його усюди: у зошитах, у щоденнику, в розкладі…

— Так і я про це! По десять разів на день писати — й не знати, як воно пишеться?!

— А-а-а! То коли це й білочка, то напрочуд тупа…

Втім, найгірший розгром був у музеї. Музей створювали всією школою, за ініціативою географа Костянтина Івановича. Географ був залюблений у Горобинівку. Спочатку він перетворив у краєзнавчий музей власну домівку. Він зібрав силу-силенну матеріалів з історії містечка, але незабаром там забракло місця. Дружина, яка попервах поставилася до чоловікового захоплення зацікавлено, почала бурчати. Та й справді, який господині сподобається, коли кімнати заставлено різним старезним мотлохом, на стінах висять портрети сторонніх осіб, а у хату раз у раз приходять шкільні екскурсії? Врешті-решт їй урвався терпець, і вона висунула чоловікові ультиматум: або з дому виїде вона, або музей, або й навіть Костянтин Іванович. Географ почухав потилицю — та й подався до директора школи з пропозицією створити при школі краєзнавчий музей. Особливо він натискав на той факт, що в жодній зі шкіл району такого дива нема. Директор вподобав таку ідею. Під музей виділили велику кімнату, яку з такої нагоди назвали кабінетом історії.

Музей було розгромлено вщент. Розбито всі скляні стенди, які змайстрували самі учні у шкільних майстернях, експонати розкидано по долівці. Здавалося, жодна річ не лишилась на своєму місці. Геть усе було зірвано, розбито, спотворено..

— Нічого собі… білочка хвостиком махнула… — пробурмотів Миха.

— Оце тобі… — підтакнув Льоха.

— Бідолашний Кость…

— От мерзотники…

— Можу припустити, що комусь з математики пару вліпили й людина розгнівалась. Але музей тут до чого?

— Тепер зрозуміло, навіщо тітку Тетяну приспали. Тут, певно, така гуркотнеча була — мертвого б розбудило!

Вони увійшли до кімнати. Під ногами хрупали скляні скалки. Жодної цілої вітрини!

— Чуєш, Льохо, я не знаю, що там учительська… хай там учителі дають лад, але Костеві треба допомогти.

— Згоден.

Раптом звідкись з кутка, з-під розгромленої вітрини, обережно ступаючи лапками по скалках, вийшло руде кошеня.

— Няв! — виголосило воно й довірливо посунуло до друзів.

— Ну, ось тобі головний свідок, — усміхнувся Льоха.

— Шкода лишень, що воно розмовляти нездатне, інакше розповіло б нам усе. То як же ти тут опинився, бідахо?

— Нумо, ходи до мене, — Льоха взяв кошеня на руки.

— Чуєш, Льохо, а раптом в нас своя банда з’явилася?

— Яка ще банда?

— Ну, пам’ятаєш кіно «Місце зустрічі змінити не можна»? В них там була банда «Чорний кіт», а в нас буде банда «Рудий кіт».

— «Руде кошеня»…

— Ось так… а ніяка не білочка! — Миха взяв у Льохи кошеня, погладив.

— Господи помагай! Що тут сталося? — почулося ззаду.

До музею увійшов Костянтин Іванович. Він сполотнів, ухопився рукою проти серця й сповз по стіні на підлогу. Хлопці на мить сторопіли. Першим оговтався Льоха.

— Михо, мерщій до телефону! Викликай швидку!

Миха, разом з кошеням, прожогом метнувся до коридору, а Льоха вхопив великий картонний аркуш і відгріб потовчене скло, тоді простелив той аркуш на підлогу, поклав замість подушки зібгану в тугий вальок старовинну гаптовану спідницю, обережно вмостив на ній голову географа.

Хвилин за п’ятнадцять пригналася швидка. Вчителю зробили укол і повезли до лікарні. Хлопці перезирнулися й вийшли з музею. Миха повис на телефоні. Льоха рушив школою в пошуках знарядь праці: віників, відер, ганчірок — себто всього, що може придатися на прибирання. Кошеня, мабуть, відчувши добру душу, невідлучно котилося за ним, наче колобок. За півгодини Михові дзвінки принесли плоди: до школи набігло чимало учнів. Прибиральниць, що їх терміново викликав до школи директор, хлопці й дівчата до музею не впустили, все робили самі. Костянтина Івановича в школі любили, а коли дізналися, що через той розгром географ утрапив до лікарні, просити про допомогу нікого не довелося, самі приходили й пропонували свої послуги. Якось само собою сталося, що всім командував Миха. Години за дві в музеї навели сякий-такий лад. Щоправда, стенди зяяли розбитим склом і не всі експонати повернулися на місця, але долівку чисто вимели, скалки й уламки, ретельно оглянуті Льохою та Михою, аби раптом не викинути щось корисне, винесли на смітник.

Миттєво прибігла й молодша Льохова сестричка Настя, мадам Бонасьє. Вона укмітила кошеня, яке все бігало за Льохою, мов пришите.

— А звідки тут це диво з’явилося? — спитала вона в брата.

— Та хто його зна? Виліз з-під уламків. Ми з Михою подумали, може, то знак від бандитів?

— Яких ще бандитів? — не второпала Настя.

— А в них банда так прозивається — «Руде кошеня». Вони як школу рознесуть, так руде кошеня підкинуть.

— От бреше, як шовком шиє! — Настя взяла кошеня на руки, почухала за вушком. У відповідь звіря радо замуркотіло.

— Я його додому візьму, — сповістила Настя.

— А мама з татом? — спитав Льоха.

— Вмовимо! Ти ж мені допоможеш? Бо як же то, головного свідка на вулицю викинути?

Льоха кивнув, погоджуючись, і кошеня залишилося в Насті на руках, цілком задоволене тим, як все склалося.

Під кінець прибирання до музею зайшов директор і схвально покивав.

— Владиславе Васильовичу, — спитав його Миха, — чи є опис, де що стояло? Тут стільки всього, що ми можемо наплутати.

— Ви ж знаєте, що музеєм опікувався Костянтин Іванович. То його треба питатися.

— А він у лікарні, — зажурено сказав Миха.

— Ми розставимо поки що так, як пам’ятаємо… Коли наплутаємо, то Кость… тобто Костянтин Іванович, — швидко виправився Льоха, — згодом переставить. Ми допоможемо…

— Гаразд, хлопці.

— А як там Костянтин Іванович? — спитала Настя.

— Кепські справи в Костянтина Івановича, — відповів директор. — Інфаркт у нього. До речі, Льошо й Михасю, вам подяка від лікарів — ви все зробили цілком правильно.

— А інфаркт — це серйозно?

— І навіть дуже, — Владислав Васильович зняв окуляри, протер скельця носовичком. — Але, дякувати Богові, в Костянтина Івановича все не так зле. Інфаркт, але не надто важкий.

Діти полегшено видихнули.

Коли директор пішов, знов заходилися відновляти музейну експозицію.

Навперебій, то один, то інший пригадували, де що стояло до розгрому, на якому цвяшку чий портрет висів. Найбільше понівеченими виявилося два стенди, присвячені Другій світовій війні. Все, що стосувалося цих стендів, склали купкою в кутку, бо стенди було геть поламано, усі таблички з написами поплутано, пожмакано, а багацько взагалі подерто. Якщо решту експонатів удалося сяк-так розкласти по місцях, то ці…

— Щось я не втямлю, — проказав Миха, — кому заважили ці стенди? Ну, побили скло, нехай… Повикидали вміст на долівку… Та хай вже їм! Тож ні, того їм забракло! Стенди геть потрощили, а всі таблички подерли. Хіба не було що робити? Льохо, от ти б став поночі стенд трощити? Чи на таблички марнувати час?

— Та я б, взагалі-то, й до музею проти ночі не попхався…

— Теж маєш рацію…

Миха пильно вдивлявся у складені купкою воєнні експонати. Тоді неквапом покрокував уздовж розставлених по місцях стендів, оглянув їх ретельно, і знову повернувся до воєнних експонатів.

— Льохо, щось я конкретно не можу второпати… — протягнув він і пошкрябав потилицю.

Розділ 2

— Що тут незрозумілого? — здивувався Льоха. — Тут усе просто. Банда пришелепків, скоріше за все, недолітків, розгромила півшколи. Мусимо дякувати — бодай не спалили.

— Ой, не кажи, не кажи, — замислено промовив Миха. — Ось ти, наприклад, ефір маєш?

— Що? — не зрозумів Льоха.

— Ефір. Чи то хлороформ. Адже тітку Тетяну чимось приспали таки, пам’ятаєш, що капітан казав? Ось ти маєш чим приспати хоча б твою сестричку, коли вона надто вже розходиться?

— Та ні… — розгублено відповів Льоха. — Тобто, ти маєш на увазі…

— Еге ж. Не все так просто, як видається. Той самий хлороформ треба десь узяти. Як на мене, йдеться далеко не про малолітніх пришелепків…

До друзів підійшов Рудик.

— Про що розмова? — спитав він.

— Чуєш, Рудику, тут бляшанка була. Типу, з-під чаю. Вона тобі не потрапляла на очі?

— Це та, що під час розкопок німецького дзоту знайшли?

— Ага, з німецькими хрестами й жетонами? Там ще папірець з текстом був, — Миха уважно роздивлявся рештки воєнної експозиції.

Льоха взяв з підлоги кітель з полковницькими погонами.

— А нагороди де?

Від нагород на кітелі лишилися самі маленькі дірочки — сліди від закруток. Зникло два ордени Леніна, орден Червоної Зірки й медалі.

— Отакої… — протягнув Миха, — невже пів- школи рознесли через ці три ордени й кілька медалей? Не може того бути! Нумо, друзі, подивимося, що там ще зникло.

Всі почали пригадувати, що та як саме лежало на стендах, навіть посперечалися трохи. Врешті решт встановили, що все наявне, крім бляшанки й нагород з кітеля.

— Михо, адже ордени й продати можна… — Рудик стенув плечима. — То може, на продаж взяли?

— Все можливо… — Миха почухав потилицю. — Як тепер рідним в очі дивитися? З піджака…

— Ти ба, фахівець з одягу! У воєнних одностроях піджаків нема. Військові піджак звуть кителем. — Рудик поблажливо посміхнувся й поплескав Миху по плечу.

Рудик знав, про що каже — його тато був майором і працював у військовому шпиталі.

— Треба в інтернеті покопирсатися, — запропонував Миха.

— Щодо чого? — не зрозумів Льоха.

— Щодо нагород, — уточнив Миха. — А раптом білочка їх спродати вирішить?

— Яка ще білочка? А-а-а… Яка в музеї бешкетувала? — пригадав жарт Льоха.

— Еге ж. Ватаг банди «Руде кошеня» тепер під пильним Настиним наглядом. Я ось про що думаю… Звісно, перед рідними полковника соромно: не впильнували… А загалом крадіжка — то міліцейська справа, то хай шукають. Але те, що ті покидьки Костеві інфаркт улаштували, того я їм дарувати не маю наміру. — Миха гепнув кулаком у долоню. — Льохо, що ти собі міркуєш?

— Згоден! До речі, не факт, що міліція займатиметься цією справою навсправжки. Велика річ — покрали старі нагороди! Вони хіба школі належали? Ні! А чи будуть рідні заяву писати — це ще велике питання. А щодо німецьких хрестів, то про це навіть йтися не буде! Але Костів інфаркт я їм так само не пробачу! Тут, Михо, я з тобою цілком згоден. Треба їх знайти й пики натовкти, а нагороди й жетони повернути!

— Куди? — не зрозумів Рудик.

— До музею, — вточнив Льоха.

— Рудику, ти з нами?

— Авжеж! Особливо щодо пики натовкти.

— Ну, ті пики ще знайти треба.

— З чого почнемо? — спитався Льоха.

— Чуєш, мабуть, поділимося, — запропонував Миха. — Ти, Льохо, гайда додому й гарненько понипай інтернетом. Крім нагород і бляшанки, в нас жодної зачіпки…

— А дихлофос, що ним тітку Тетяну приспали?

— Дихлофосом тарганів труять, а тітку Тетяну приспали ефіром чи то хлороформом, — зауважив Льосі Рудик.

— Хай буде хлороформ, байдуже! Але ж то зачіпка! Десь вони ж ним розжилися.

— Гаразд, — погодився Миха. — Але ти пошукай в інтернеті про торгівлю орденами. Може, то саме причина всього цього… — він кивнув головою у бік потрощених стендів, — а ми спробуємо знайти папери на ордени. Треба довідатись, чи вони в музеї були, а чи, може, лишилися в рідних.

— Навіщо «Рудим кошенятам» папери? — здивувався Льоха.

— Миха має рацію, — підтримав Рудик. — Кожен орден має номер. Його зазначено на ордені і в особливому документі — орденська книжка зветься. Знайдемо орден Леніна, наприклад, а як достеменно знати, чи він з музею? Тільки за номером.

* * *

Вдома Льоху зустріло кошеня, яке батьки зрештою дозволили залишити — не встояли перед палкими вмовляннями сина, а насамперед дочки.

Льоха вмостився перед комп’ютером і без зайвих роздумів вписав у Ґуґлі ключові слова «торгівля орденами». Його здивувало, яка сила-силенна сайтів відкрилася. Він навіть не уявляв, що ордени колекціонують, ними торгують, навіть продають на аукціонах! А для колекціонування орденів, медалей і різних значків вигадали особливу назву: фалеристика.

«От бісова ковінька! — подумки обурився він. — Хтось здобував ці нагороди потом і кров’ю, а згодом ними на базарі гендлюють! По-дурному якось…»

Залишивши питання моралі на далі, він заглибився у вивчення сайтів. Інформація виявилась дивовижною. З’ясувалося, що орден Леніна коштує в колекціонерів від двох до трьох тисяч доларів!

«Нічогенько так! — подумав Льоха. — За два ордени — шість тисяч баксів!»

Орден Червоної зірки коштував у середньому сто доларів.

— Та-а-ак! — почухав потилицю Льоха й взявся за мобілку.

* * *

Найперше Миха з Рудиком відвідали лікарню. Костянтин Іванович уже прийшов до тями, але був ще блідий і заслаблий. Лікареві не хотілося турбувати географа, але коли довідався, що саме ці хлопці так вправно доглядали його до приїзду швидкої, впустив їх.

— П’ять хвилин. Зрозуміло? П’ять, і ні хвилиною довше. І жодних хвилювань! — напучував хлопців лікар.

Миха з Рудиком навшпиньки увійшли до палати.

— Ну, як ви, Костянтине Івановичу? — спитав Миха.

Географ мляво усміхнувся.

— Та ось лежу… Що там з музеєм?

— Ми там все поприбирали й навели лад. Лишилося хіба стенди посклити, а так нормально. От лише не знаємо, чи були папери на нагороди?

— На які нагороди? — спитав географ.

— З кителя полковника Потапенка.

— Ні, папери лишилися в його дочки. А хіба щось сталося з нагородами?

Миха з Рудиком перезирнулися: як чинити? Костя хвилювати не можна, лікар твердо-претвердо попередив! А брехати бажання теж не було…

— Ми документи не знайшли. І ще… — проказав Рудик.

— Ага, — перервав його Миха, все обшукали.

— В дочки… А ще що? — проговорив Костянтин Іванович, уважно спостерігаючи за хлопцями з-під напівстулених повік.

Миха хитнув головою: забираймося!

В коридорі Миха люто спалахнув очима:

— От вже дістануся до цих покидьків! Голови повідкручую за Костя. А ти теж телепень!..

— Вихопилося мимоволі. А на решту підписуюсь! — підтримав Рудик.

Адресу родини Потапенків знайшли у великій обліковій книзі, куди занотовували всі надходження до музею. Двері відчинила літня жінка, років шістдесяти. Миха ввічливо привітався й запитав:

— Даруйте, можна поговорити з дочкою полковника Потапенка?

— То саме я. Мене звуть Вероніка Михайлівна.

— Ви дочка? — здивувалися обидва відвідувачі.

— А що тут дивного? — в свою чергу здивувалася Вероніка Михайлівна.

— Ну, дочка… — друзі не очікували, що дочкою може виявитися шістдесятирічна пані. Вероніка Михайлівна зрозуміла їхнє збентеження й розсміялася.

— Татові, коли б він був живий, сягнуло б за дев’яносто! Отже, не дивина, що його доньці так само вже не сімнадцять! Що вас привело до мене, молоді люди?

Виникла невелика запинка. Миха подумки вилаяв себе: дорогою не підготувався до такого прогнозованого запитання. Яким чином запитати про документи, щоб полковнича дочка нічого не взяла на підозру? Раптом Рудик рубонув навпростець:

— Вибачайте, Вероніко Михайлівно, ми вчимося в школі, куди ви віддали до музею батьків китель з нагородами.

— Отже?

— Школу пограбували, а з кителя вашого батька зняли нагороди.

— Ой, шкода… негідники! До міліції зверталися?

— Авжеж! Вероніко Михайлівно, чи можна зняти копії з нагородних документів?

— А навіщо то вам?

— Ми шукатимемо, і нам треба знати номери орденів, — серйозно відповів Миха.

Дочка стенула плечима.

— Сумніваюся, щоб ви щось знайшли…

— Навіть не в орденах справа, — знов прохопився Рудик. — Просто після всього того наш географ дістав інфаркт, а це дарувати ми не збираємося!

— Гаразд… — Вероніка Михайлівна принесла з кімнати різьблену дерев’яну скриньку й вийняла з неї тоненьку книжечку.

— Ось орденська книжка, тут усе написано. Тільки, будь ласка, не загубіть…

— У жодному разі! Ми швидко!

Щойно хлопці вийшли з квартири, задзеленчав Михів мобільних.

— Ну? Скільки? Нівроку… Зрозуміло. Папа… — Він запхав мобільних до хишені й подивився на Рудиха, ошелешено витріщивши очі.

— Рудиху, вхрадені ордени хоштують тисяч зо п’ять бахсів!

Рудих аж свиснув від здивування.

— Хай йому грець! У хошенят, виявляється, губа не з лопуцьха!

* * *

Коли Льоха, Миха й Рудих зустрілися, Льоха найперше попросив орденсьху хнижху. Подивився — і аж хрехнув з подиву.

— Чого це ти? — не зрозумів Миха.

— Я на сайтах вичитав: що менший номер в ордена, то він більше хоштує. В полховниха один орден Леніна з номером за сорох тисяч, а номер іншого ордена — в першій тисячі. Я навіть не уявляю, схільхи він хоштуватиме! Може, чотири тисячі, а може й більше!

— Ходімо до школи! — рішуче сказав Миха.

— Навіщо?

— Мусимо перевірити! Коли нічого більше не вкрали, виходить, приходили саме по ордени! І тепер треба просіювати базари, де тусують ті фалеристи!

— І як ти зібрався їх просіювати?

— За номерами.

— Не розумію?

— Ось, наприклад, ти торгуєш орденами, а я до тебе підхожу, набундючений такий, чоткий чувак, на понтах: братело… мені треба орден вождя під номером один… Второпав, чувак? Башляю на повну… нема базару!

Миха так дотепно перекривив чоткого чувака, що Льоха з Рудиком розляглися сміхом.

— Смішно-то воно смішно’, — повів далі Миха, але під тим приводом ми зможемо перевіряти номери орденів, а коли знайдемо… тут і міліцію можна підключити.

Дорогою до школи завернули до аптеки й спитали, чи можна купити дещицю хлороформу:

— Нам трішки, грамів сто, — спитався Рудик.

— А навіщо вам хлороформ? — підозріло спитала аптекарка.

— Для експерименту. В кошеняти апендицит, хочемо прооперувати, без наркозу йому ж буде боляче! — Рудик навіть оком не змигнув, поки верз ті нісенітниці.

— Яке ще кошеня? Хоча… Зачекайте хвильку, я зараз подивлюся на складі. — Аптекарка зникла в бічних дверях.

Її не було хвилин з десять. Хлопці вже зібралися йти, коли до аптеки увірвався знайомий капітан з двома міліціянтами. Кожен тримав у руці пістолет, а один навіть напнув на лице маску.

— Усі на підлогу! — заволав капітан. — Руки вгору!

Аптекарка гепнулась на долівку, хлопці здійняли руки вгору. Капітан, кивнувши їм біжучи, як давнім знайомим, шаснув за прилавок.

— Де?! — знову заволав він.

— Так он же, стоять… — плакливим голосом промовила аптекарка, — в залі…

— Ці? — здивувався капітан. — Бути того не може… Та зводьтеся вже на рівні. — Він допоміг аптекарці підвестися з підлоги.

— Здоровенькі були, — ще раз привітався ошелешений Льоха.

— То це ви про хлороформ питалися?

— Ми, — відповів Миха.

— Нащо?

— Перевіряли, чи можна в аптеці дихлофос купити, — косо посміхнувся Льоха.

— Хлороформ, — звично виправив Льоху Рудик. — Для знайомого котеняти…

— Ну то й що, перевірили? — посміхнувся капітан.

— Перевірили, результат негативний, — сказав Миха.

— Ось що я вам скажу, — капітан уже не усміхався. — Ви до цієї справи не пхайте носа. В нас усі аптеки під контролем. Добре, що на виклик приїхав я, бо загребли б вас на раз-два! І скніли б у нас у мавпарні, доки батьки б за вами не прийшли.

На цьому перевірку було завершено, лише аптекарка наостанок насварилася на друзів пальцем:

— Ремінцем би вас, бовдурів!.. — І перекривила наздогін: — Апендицит у кошеняти…

Розділ 3

У густо-синій старенькій дев’ятці сиділо три чоловіки: двоє качків з широкими плечима й закоротко стриженим волоссям і ще один, невисокий на зріст, у жовтій футболці з написом по спині «Я пруся…». Вбраний у жовту футболку помітно нервувався.

— Чуваки, ми так не домовлялися! Я свою справу зробив, гоніть бабло!

— Відлізь… Дизелю, хіба він тебе не дістав своїм скавулінням?

— Слухай-но сюди, чуваче: казали тобі, що товар ще спродати треба? Я тобі що, намалюю бабло? Хоча — можу й намалювати! Барбосе, ручку маєш? Намалюй чувачку грошей…

— Ручка? Навіть дві! — реготнув Барбос, виставивши перед себе дві велетенські долоні. — І намалювати можу, під обома очима по синьому грошику.

— Точно! Отже, ти, Жучко, закрийся й чекай, доки покличуть. Бо дядько Барбос і образитись

здатен, а коли він ображений, до нього не варто наближатися…

— Я не Жучка, — ображено засопів жовта футболка. — Я Бетмен.

— Га? Миша з крильцями? — Дизель розреготався, що аж машина, здалося, затрусилася разом з ним.

Барбос і собі заіржав, наче жеребець на пасовиську.

— Коли ти вже хтось, так ніндзя-черепашка, герой на рівні міської каналізації…

— Ти от що, закрийся й чекай! — Дизель раптово урвав регіт. — Ніхто тебе не скривдить. Ми не фраєри якісь, а ділові люди, себто, свою справу знаємо, зрозуміло? А ділові люди слова дотримують завжди, закарбуй це собі на носі. А тепер геть звідси, і не дратуй мене! І навіть не думай будь- кому ляпнути про нашу справу, чуєш?

Бетмен похнюпився й виліз із авта.

— Завтра ж субота, так? — запитав Дизель у Барбоса, щойно за Бетменом зачинились дверцята.

— Субота, — підтвердив Барбос.

— Подамося на зліт.

— Куди?

— Кожної останньої суботи місяця в Києві зліт колекціонерів. Я знаю, де те їхнє збіговисько. Ордени за нормальні бабки можна згендлювати лише там. Розрахуємося з Жучкою й візьмемося до справи. Я вважаю, почати треба з посольства.

— Тобі ліпше знати.

— Ет, коли б крутонути все швиденько! Бодай тачку пристойну придбати!

* * *

Наступного дня Миха Ватсон, Льоха Холмс і Рудик подалися на Андріївський узвіз. Бонасьє порозмислила, погладила кошеня, яке влаштувалося в неї на руках, і їхати відмовилась, посилаючись на свої невідкладні дівчачі справи.

Торгові ятки з різним сувенірним і мистецьким крамом починалися від самого верху вулиці. На стінах будинків висіли картини, ятки було геть закидано матрьошками, булавами, шахами, прапорами, вимпелами «Ударник комуністичної праці» й армійським причандаллям. Тут були погони, однострої, каскетки, різні відзнаки і, звісно, ордени й медалі. Втім, не так багато, як очікували хлопці.

— Диви! — штурхонув Миху в бік Рудик.

На прилавку лежало кілька нагород, серед них орден Леніна. Підійшли ближче.

— Чого треба? — не надто люб’язно спитав продавець, знехотя відірвавши погляд від книжки. У хлопцях він не побачив статечних покупців.

— А, тато прислав придивитися, — відповів Льоха. — Він у мене з прибамбасами, ордени збирає. В них з матусею через це мало до розлучення не дійшло! Ото й зараз, — натхненно брехав Льоха, — щойно приїхав з аукціону Сотбіс, спродав там дещо, одразу відправив мене на ринок, пошукати орден Леніна, але щоб номер був не більший від тисячі, на інший він грошей витрачати не хоче.

— Ну… То це ти не за тою адресою… Це тобі на зліт треба, на Попівку. В нас що сьогодні? Субота? Ось, останньої суботи місяця колекціонери там якраз і збираються. Поїдьте туди, може, вам і поталанить, але орден з таким номером коштує грубі гроші. Крім того, що його зроблено з золота й платини, це взагалі надзвичайна рідкість. Чи вистачить в твого батька грошей?

— Це теж не за тою адресою, — розсміявся Льоха. — То хай тато вирішує! Звідки мені знати, що там в нього зберігається в швейцарському банку чи в Америці?

Продавець зміряв Льоху оцінювальним поглядом, із сумнівом стенув плечима й знову заглибився в книжку.

— Агов, — озвався до нього Миха, — а де та Попівка?

— Метро «Драниця», а там спитаєте.

Хлопці заквапились по Андріївському узвозу вниз, до найближчої станції метро. Дорогою зупинялися ще коло двох яток, де продавалися ордени, але марно.

Попівкою виявився старий спортивний майданчик, обгороджений високим парканом з металевої сітки. Вздовж паркану сиділи продавці: хто на складаних ослінчиках, хто просто на розстелених газетах. Перед ними було дбайливо викладено старовинні фотоапарати, фотооб’єктиви, відзнаки та нагороди різних країн і часів, антикварні книжки — себто все, що можна колекціонувати, продавати, купувати чи обмінювати. Вздовж шерег продавців походжали покупці, уважно приглядаючись до товару. Хлопці й собі посунули вздовж шереги. На орден Леніна наштовхнулися майже одразу.

— Можна подивитись? — спитав Льоха.

— А навіщо? — продавець підозріло оглянув усю трійцю.

Підозрілість можна було зрозуміти. Орден коштує чимало, а в хлопців ноги прудкі. В разі чого хіба наздоженеш!

— Я тут за татовим дорученням, — знову вдався до своєї легенди Льоха. — Шукаю орден з номером, меншим від тисячі. Перемовини щодо купівлі проводитиме батько.

— Меншим від тисячі, кажеш? Твій батько мусить бути відомий колекціонер. Як твоє прізвище? — колекціонер пильно розглядав Льоху.

Льоха, не вагаючись ані миті, назвав своє прізвище, і це врятувало ситуацію. Продавець йому повірив.

— Ремесло? Не чув про такого.

— Як?! — вельми природно здивувався Льоха. — Ви не чули про мого батька? Та ви знаєте, яка в нього колекція?

Про аукціон Сотбіс і рахунок у швейцарському банку цього разу Льоха обачливо вирішив не брехати.

— Ну… тоді спробуйте спитати в Мідяного. Ось він сидить, люльку палить. Може, він підкаже, де такий орден можна розшукати.

Зачувши Льохове запитання, Мідяний витягнув люльку з рота.

— Вам поталанило. Щойно двійко голомозих мені такий орден пропонували, години зо дві тому. Навіть номер мобіли залишили. — Мідяний поплескав по кишені жакета.

— Дайте номер, будь ласка, — попросив Льоха враз захриплим голосом.

Миха звузив очі, а Рудик нервово потер долоні.

— О, як сполохалися, — посміхнувся Мідяний. — Сто баксів.

— Що сто баксів? — не зрозумів Льоха.

— Юначе, я торгую орденами й інформацією. Коли не буду брати за це гроші, то миттю збанкрутую, вилечу в трубу, зрозуміло? Ти хочеш мати

номер? Плати! Не хочеш — гуляй собі, — Мідяний знову запхав люльку до рота, затягнувся й випустив клуб диму.

— Гаразд, — погодився Льоха. — Тоді дайте мені свій номер, мій батько з вами зв’яжеться. Бо в мене звідки сто баксів? А татусь, певно, заплатить! Ви лише подзвоніть тим голомозим, аби вони орден іншим не продали.

Мідяний знизав плечима.

— Нема проблем, скажу.

Тоді здобув аркушик та олівець, на коліні карлючкуватими цифрами записав свій номер і простягнув Льосі.

— А як вас звуть?

— Митяш. Усі колекціонери мене так кличуть. — І він знову затягнувся люлькою, просякуючи повітря довкола смердючим тютюновим димом.

Льоха ретельно сховав папірець з номером у кишеню, й уся трійця квапливо попростувала до метро.

— Є! — бурхливо радів Льоха дорогою додому. — Не вірю я в такі збіги! В нас зник орден із рідкісним номером, а на зльоті саме такий з’явився! То стовідсотково він!

— Можливо, телефончик капітану міліцейському віддамо? — спитав Рудик.

— Навіть думати про це облиш! — Миха враз зупинився, наче наштовхнувся на стіну. — А коли грабіжники втямлять, що телефонує міліціонер? Скажуть — вибачайте, пожартували. Нема в нас аніякого ордена. Може таке статися?

— Будь-що може статися, — погодився Льоха. — Ліпше, звісно, не ризикувати.

— А гроші де візьмемо? — цілком слушно запитав Рудик. — Сто баксів! То ж не копійки!

— В мене вдома трохи є. На новий комп збираю, — озвався Миха.

— В мене так само дещо нашкрябається… Але віддавати гроші тому жмикруту Митяшеві?! Та мене жаба задушить на смерть. — Льоха навіть очі примружив і трусонув головою, наче скидаючи уявну жабу.

— Хоча в мого тата банківського рахунку в Швейцарії нема, і на аукціоні Сотбіс він не гендлював, але якусь копійчину я також знайду, — фиркнув Рудик.

— Так, а конкретно в кого скільки? Разом вісімдесят п’ять баксів, порахував Миха. — Може, вмовимо того скнару на менші гроші?

Бонасьє сиділа за козлячим столиком. Вона бовтала ногами й міркувала собі:

— Хай собі Льоха працює ногами, а я працюватиму головою. От звідки злодії довідались про ордени? Ось у чому полягає питання. Коли ордени вкрали учні школи, в когось мусять з’явитися гроші. Хтось щось купуватиме. А якщо ні, не учні? Отже, хтось зі школи цим злодюжкам про ті ордени розповів? А за ту послугу ті харцизяки мали б поділитися з ним грошима. Що купуватиме хлопчисько у першу чергу? Комп’ютер, мобільник… Спінінг з вудками, їм же усім дай тільки порибалити… Он, навіть тато — і той через вихідний на річку їздить. Коли б він з грошима, які витрачає, щоб порибалити, сходив на базар, ми б рибу цілісінький місяць їли. А коли дівчисько? Зрозуміла річ — той таки мобільник або вбрання-вдяганки. Сукенки, спідниці, перстеники-камінчики… Тобто, треба пильнувати, чи в когось раптом не з’являться обнови. Ет, шкода, нема брехучого детектора. То спитав би кожного, грабував чи не грабував. А на детекторі відповідь: бреше! Ось тут його хап за в’язи! А без детектора — спробуй знайди!

Повз столик простував Льохин однокласник Костя на прізвисько Пудель Артемон.

— От, наприклад, Артемон здатен розповісти про ордени? — і далі міркувала Настя. — Мабуть, здатен. Він страждає через те, що не має ні компа, ні мобільника. Отже, в нього є тойво… як там… — вона замислилася, забувши слово, яке лише вчора чула в кіно, — а… мотив!

— Привіт, Артемоне! — Бонасьє помахала Кості рукою. — Як справи?

Артемон гордовито попростував далі, ніби й не чув, що Настя з ним привіталася.

— Яка неввічливість… — пробурмотіла Бонасьє йому наздогін.

Одразу за Артемоном двором пройшов Миколка Гасисвітло.

— А от Гасисвітло міг би викрасти з музею ордени? — роздумувала Бонасьє. — Комп’ютера в нього нема, мобілки також… А кілька днів тому він щось патякав про цифровий фотик… Ні, Гасисвітло, мабуть, не здатен на зраду. Він за кота вступився.

Місяць тому Гасисвітло бився з двома йолопами з п’ятої школи, які мучили впійманого кота. Один підпалював йому запальничкою хвоста, інший тримав кота за пахолок, щоб той не міг зачепити кривдника ні зубами, ні пазурами. Кіт репетував на ціле горло й вигинався, але зробити нічого не міг. Йолопи реготали й кресали запальничкою. Миколка Гасисвітло вихопив кота з рук мучителів і випустив на волю. Йолопи заволали, що він їм стане за кота. Розпочалася жорстока бійка, яка принесла купу синців обом сторонам. Настя виявилась випадковим свідком цієї події і після цього випадку пройнялася до Миколки повагою.

З тим, що історія з музеєм — зрада, Настя для себе визначилась. А зрадника належало знайти й покарати! Зрада мусить завжди бути покарана! Бо інакше — де в цьому житті правда?

Розділ 4

Льоха дістав мобілку.

— Чого це ти?

— Як чого? Митяшеві дзвонитиму.

Миха почухав потилицю.

— Стривай, а нащо з мобілки? В нього наш номер залишиться! Коли раптом щось, буде напосідатись! Краще деінде зі звичайного телефону. Або SIM-карту спеціально купити.

Рудик схвально кивнув.

— Без питань! Тут жодного сумніву нема!

У найближчий ятці у складчину купили картку, Льоха встромив її в свій телефон, коли його зупинив Миха.

— Хвилинку, а що ти йому казатимеш?

— Тобто?

— Ти ж казав, що дієш за татовим дорученням, а тато хоче купити орден за п’ять тисяч баксів, чи навіть більше. Так?

— Так.

— І починає торгуватися через п’ятнадцять баксів?

— Угу, маячня, — погодився Льоха.

— Миха, в тебе розуму наче двічі клали! Треба знайти ці п’ятнадцять баксів, хай йому грець!

Друзям лишалося тільки їхати до Горобинівки й терміново шукати ті п’ятнадцять баксів, яких не вистачало. Врятувала їх Бонасьє. Хлопці знайшли її за козлячим столиком. Вона так замислилася, що помітила їх лише коли вони наблизилися до столика впритул.

— Ну, як з’їздили?

— Та не зле! Слід ніби намітився…

Льоха нашвидку переповів сестрі, що вони дізналися в Києві. Настя важко зітхнула: в її скарбничці, кукурудзяному качані, по якому хвацько мчали кудись два кумедні зайці, накопичилося, за її підрахунками, саме потрібна сума.

— Ходімо, — вона кивнула головою у бік дому, — я скарбничку розтрушу.

В ощадливої сестри в скарбничці знайшлося грошей рівно на п’ятнадцять доларів. За півтори години всі знову зібралися біля столика. Крім паперових грошей, назбиралося купа дріб’язку: скарбнички були не лише в Бонасьє.

— Нормально! — з задоволенням покивав Рудик. — Хто до Києва поїде?

— Ось з цим? — здивовано глянув на нього Миха. — Та тут зо два кіло дріб’язку! Ось так будеш з Митяшем розраховуватися? Він просив сто баксів? То й треба дати йому сто баксів, а не відро папірців і дрібняків. Гайда до обмінника!

Касирка в обміннику довго й ошелешено дивилася на пакунок з дріб’язком, тоді заперечно покрутила головою.

— Та мене з роботи виженуть! Ходіть до магазину, зміняйте на нормальні купюри.

— А чого це… — почав сперечатися Рудик, просто принципово. — Це хіба не гроші? Покупець завжди правий! Я до національного банку скаржитимусь!

— Хлопче! Я не магазин! А от коли ти завтра прийдеш до мене, попросиш зміняти сто доларів на наші гроші й отримаєш відро дріб’язку? Візьмеш його? Кишені не розірве?

Заперечити не було чим, і Рудик замовк. А втім, у магазині всі дрібняки забрали з задоволенням, та ще й дякували. Отримавши жадані сто баксів, Льоха зрештою зателефонував до Митяша.

Той був на Попівці й планував сидіти там аж до вечора.

— Приїжджайте, — кинув він недбало, наче йшлося не про сто баксів за дрібну послугу, а про десять копійок.

Коли Миха з Льохою знову приїхали на Полівку (Рудик до Києва вдруге не поїхав, його батьки завантажили хатніми справами), їм здалося, що вони й не залишали зліт узагалі. Митяш так само палив люльку, а вздовж шерег продавців під парканом так само неквапом походжали поціновувані старовини, колекціонери й просто цікаві. Друзі повагом підійшли до Митяша, той кивнув їм, немов старим друзякам.

— Бабки! — кинув він коротко.

— Номер, — у тон йому відгукнувся Льоха, вийняв з нагрудної кишені сто доларів.

— Стривай, — раптово втрутився Миха, відводячи Льохову руку вбік.

— Що не так? — сторопів Митяш.

— Номер треба перевірити, — твердо відповів Миха. — А раптом то просто номер, невідомо чий? Дайте вашу мобілку, — раптом зажадав він.

— Нащо? — не зрозумів Митяш.

— А що ж? Льоха зі своєї дзвонитиме? А тоді в цих голомозих Льохів номер залишиться? Ото вже ні! Дайте свою мобілку!

— Одначе… — Митяш почухав потилицю. — З вами воловодитися — самі збитки!

— Нічого, з одного дзвінка не збанкрутуєте, — буркнув Льоха.

— Наберіть номер, а слухавку йому дасте, — Миха кивнув головою на Льоху.

Митяш зазирнув у записник, швидко набрав номер і пхнув телефон у Льохову долоню.

Слухавку зняли не одразу. Льоха вже збирався відімкнутися, коли нарешті пролунало хрипке:

— Альо…

* * *

— Привіт, Жучко!

— Барбосе, годі дражнитися!

— Ну-ну, — заспокоїв Бетмена Дизель, — охолонь, чуваче! Тут до тебе бабки припливли, а ти взявся виступати не в тему.

— Що, здали? — радісно вигукнув Бетмен.

— Здали! — підтвердив Дизель. — За скільки?

— Твоїх штука, — ухилився від відповіді Дизель.

— Штука… — в захваті прошепотів Бетмен. — Ціла штука баксів! Йой!.. Де? Коли? — Він тремтячої рукою пригладив волосся. — Коли розрахуєтеся?

— Та просто зараз, — завірив його Дизель, поліз до нагрудної кишені і витяг тоненький стосик зелених грошей. — Тримай.

Бетмен недовірливо взяв гроші: до останньої миті він не вірив, що з ним розрахуються чесно. Він навіть гадки не мав, яка розмова відбулася між Дизелем і Барбосом лише годину тому.

* * *

— Чуєш, — сказав Барбос, — а якого дідька ми мусимо тому шмаркачеві віддавати цілу штуку баксів? Може, пошлемо його куди далі? Штука баксів — і в Африці штука баксів!

— А як здасть?

— Тоді замочимо його! Зариємо десь у лісопарку, до скону віків не знайдуть!

— Через штуку баксів мати гембель на все життя? Барбосе, в тебе розуму, що в мого кота! Нам треба справу довести до кінця, а ми будемо, як два цуцики, по всій країні від ментів ховатися?! Ні, штуку ми йому віддамо, не зубожіємо. Нам шухеру не тра.

— Ну, як скажеш…. Але мене жаба душить — не сила терпіти…

* * *

Бетмен ніколи не тримав у руках такої купи грошей і не міг добрати тепер, куди ж їх запхати. Дизель із посмішкою споглядав, як хлопчисько спершу поклав їх до нагрудної кишені, тоді переховав до кишені штанців, зрештою просто затиснув у спітнілій долоні.

— То я піду? — спитав Бетмен.

— Йди собі, — дозволив Дизель. — Лише гроші витрачай обережно! Бо укмітять і спитають, звідки, що тоді відповідатимеш? І про нас анічичирк: ми тебе не бачили, ти нас. Зв’язуватися лише в разі кончої потреби. Нас разом бачити не повинні! Втямив?

Бетмен закивав. Машина поїхала. Перше, про що подумав Бетмен, — комп’ютер! Він так мріяв про власний комп’ютер! З великим пласким екраном, безпровідною клавіатурою, величезним гвинтом гектарів на сто двадцять, швидкістю… І мобілку! Нарешті!

Бетмен негайно побіг до магазину техніки, де торгували комп’ютерами. Ну, ось він… Віддавна омріяний! Монітор дев’ятнадцять дюймів і системний блок шляхетного чорного кольору… Який красень! Він уже зробив був крок вбік обмінника валюти, коли раптом згадав Дизелеві слова: «… гроші витрачай обережно… укмітять…».

— А якщо я додому комп притягну, що мамі казатиму?

Бетмен сполотнів. Жодного притомного пояснення, звідки в нього такі великі гроші, вигадати було неможливо… От засада… Ось гроші, ось комп, а купити не можна!

Бетмен мало не заплакав, така досада взяла. Коли б комп’ютер був вживаний, тоді ще можна було наплести щось, типу товариш дав погратися. Та й тоді мати обов’язково вимагатиме телефон чи адресу товариша, аби перевірити, чи не збрехав. От що-що, а свою матусю Бетмен добре знає! Те ж саме буде і з мобілкою. Намацавши крізь тканину тонкий стосик грошей, Бетмен гірко зітхнув. Гроші є, але фактично їх нема!

Він вийшов з магазину і поплентався додому.

Мати прала. Прибравши тильним боком долоні вологе волосся зі спітнілого лоба, вона спитала:

— Де ти швендяв, ледацюго? Ліпше б матері допоміг!

— Чим допомогти?

— Та звідки мені знати? Вдома роботи зажди купа! Посуд помий! Або в кімнаті своїй приберися..

Вона знову заходилася прати, а Бетмен слухняно поплентався прибиратись у своїй кімнаті. Ні, мама в нього було хороша, от лише життя її придавило. На все треба гроші, а де ж їх стільки набратися? Бетмен порозмислив і запхав гроші до підручника з математики, хай лежать, їсти не просять. От лише комп’ютер охота, аж не сила. І мобілку…

* * *

— Алло?

— Доброго дня! Митяш каже, що ви орден Леніна продаєте, з номером менше тисячі?

— Запізнився, братело, пішла залізяка.

— Як це так? Ми ж домовлялися!

— Зі мною, чи що? — здивувався голос. — Зі мною ніхто не домовлявся. Але є інший орденок, такий самий. Номер, щоправда, більший, проте й стане дешевше.

— Гаразд, я подумаю… — засмучено сказав Льоха і повернув мобілку Митяшеві.

— Агов, здав уже? — запитав Митяш у слухавку, — ото вже швидкий ти, Дизелю! Па-па… — Запхав мобілку до кишені, і підвів очі на Льоху. — Не пощастило тобі, хлопче, пішла залізяка…

— Я ж просив!

— То й що? Залізяка не моя! В колекціонерів завжди так: хто перший встиг, той і з’їв… Га-га-га…

— Але телефон дайте.

— Двісті баксів!

— Що?!!

— Двісті баксів, хлопче!

— За що?!!

— Ти з мене лоха не роби! Я давно зрозумів, що тебе цікавлять саме ці ордени. Тобі треба орден Леніна? Будь ласка, в мене аж три, бери! Ну? Що ж ти? Ні, дзуськи, голубе… Тобі потрібні саме ті ордени. Мене не обходить причина твоєї підвищеної уваги до них, мене цікавлять гроші. Двісті баксів, і ні центом менше!

— А тепер, Митяше, послухайте мене, — несподівано гостро проказав Миха й повернувся до друга, — Льохо, дай-но мені гроші. Осьо сто баксів, які ви запросили.

Він підняв гроші вгору, Митяшеві очі жадібно зблиснули.

— Або ви даєте нам телефон і отримуєте ці сто баксів, або ми їдемо. До дупи нам ваші ордени, зрозуміло? Льохів тато купить деінде. Тепер усе купити можна, були б гроші! Адже так? І не треба вдаватися до вимагання, ви і так отримуєте набагато більше, ніж заробили! Рахую до трьох: один…

— Чорти з вами! Ну і діточки пішли нині… Аніякої поваги до старших!

Митяш переписав номер телефону на чистий аркуш нотатничка, видер його і віддав друзям, швидко сховавши в гаманець зелений стодоларовий папірець.

Льоха мовчки запхав аркушик до кишені. Не попрощавшись із Митяшем, друзі почимчикували в бік метро.

Деякий час ішли мовчки. Миха роздумав, а Льоху розпирала гордість: вони таки знайшли викрадачів! За номером телефону встановити власника — раз плюнути!

— Ну що, тепер до капітана? — порушив мовчанку Миха.

— Як? — вигукнув Льоха.

— Льохо, ти ж розумний хлопець! По-перше, без міліції нам не дізнатися ні прізвища, ні адреси нашого кошеняти, і він швендятиме з кутка в куток, і ти до скону його зловити не зможеш, а по- друге, ти що, збираєшся їх заарештовувати власноруч?

Неможливо було не погодитися з Миховими резонами. Льоха важко зітхнув, немов у нього відібрали улюблену іграшку.

— Напевно, ти правий. їдьмо до Горобинівки.

За годину електричка доставила їх додому, а ще за двадцять хвилин, перед самісіньким закінченням робочого дня, вони стояли на порозі міліції.

— Вам що потрібно? — запитав черговий.

— Нам би пана капітана, який веде справу з пограбування шкільного музею.

— Капітана Слісаренка? А ви хто такі?

— Ми у справі…

— Хлопці, в капітана сьогодні день народження. Дайте людині спокійно відсвяткувати, гаразд?

Розділ 5

О дев’ятій ранку Льоха з Михою стояли біля міліції. Капітана вони побачили здалеку й рушили йому назустріч.

— Доброго ранку! З минулим днем народження! — в один голос привіталися вони.

— Доброго! — розсміявся у відповідь капітан. — А ви звідки знаєте?

— У нас своя розвідка, — і собі розсміялися хлопці, а тоді приголомшили Слісаренка. — Ми їх знайшли!

— Кого? — спочатку не зрозумів той.

— Злодіїв! Тих, хто музей обікрав!

— Ану, ану… Ходімо до мене в кабінет.

Миха швидко і логічно розповів, як вони здобули телефон викрадачів, і поклав перед капітаном аркушик із номером.

— Ет, чорти забирай! Чому ж учора мені про це не сказали? Знову самі полізли, куди не слід…

— Та ми приходили, а черговий сказав, що у вас день народження… Та раз на рік же…

— Отримає він у мене на горіхи! Раз на рік… Отже, так… Льошо, ти з ними переговори вів? Привітаєшся й одразу слухавку передаси мені, ніби я твій батько. Не хвилюйся, говори просто й чітко.

Льоха набрав номер. Цього разу хрипкий голос відповів одразу:

— Га?

— Доброго ранку. Я вчора дзвонив з Митяшевої мобілки щодо орденів.

— А це що за номер висвітився?

— Та я в Горобинівці живу…

* * *

Капітан скривився: як же це, не зметикували! Треба було з мобільного дзвонити! Такий збіг обов’язково викличе підозру!

— У Горобинівці? — здивувався голос.

— Так, а що тут дивного? — вельми натурально в свою чергу здивувався Льоха.

— Ні, нічого… То що ти хочеш?

— Я нічого не хочу, я передаю слухавку батькові, розмовляйте з ним.

— Давай батька…

— Доброго дня! Мене звати Ігор Борисович.

— Ну?

— Син казав, що у вас був Ленін до тисячі і є сорокатисячний?

— Ну? — знову одноманітно запитала слухавка.

— Я, мабуть, візьму. Скільки за нього хочете?

— Три з половиною зелених, — певно, співрозмовник багатослівністю не вирізнявся.

— Не забагацько?

— Не подобається — не бери.

— Три, — почав торгуватися капітан.

— Три з половиною, — наполягав голос.

Слісаренко задоволено посміхався: якщо злодій почав торгуватися, виходить, клюнув.

— Торгуйтеся не торгуйтеся, більше ніж… — і подивився на Мишка, той підняв на одній руці три пальці, на другій один, — три сто не дам.

— Ні вашим, ні нашим, — прохрипів голос, — три двісті п’ятдесят, і більше не торгуємося.

— Гаразд, — невдоволено відказав капітан. — Де зустрічаємося?

Слухавка замовкла на хвилинку, мабуть, співрозмовник міркував, де зручніше призначити здибанку, і нарешті проказав:

— Метро «Вокзальна», по боці, де потяги йдуть у центр. Друга лава від голови потягу. Зараз пів на десяту? Об одинадцятій рівно. І не запізнюйтесь. Не люблю чекати!

На цьому розмова завершилась. Капітан поморщився:

— Не тішуся з того, що маємо проводити операцію на чужій території, та й часу обмаль. Гаразд, хлопці, ви вільні, до метро не лізьте, можете всю справу зіпсувати!

Капітан пішов до керівництва погоджувати план операції, а Льоха з Михою рушили додому.

— Ну? — запитально подивився Льоха на Миху.

— Що ну? Ти ж чув, що сказав Ігор Борисович? Не лізти!

— І що? Думаєш, не лізти?

— Ще чого! В іншій справі не пхався б, але це для нас справа честі! Цих… — Миха навіть слів добрати не зміг для злодіїв, які довели до інфаркту Костя, — цих кошенят… Ні, я обов’язково хочу подивитися, як їх візьмуть! Просто мрію!

— Я теж! їдьмо до Києва!

І вони повернули в бік вокзалу.

* * *

Дизель поклав слухавку й замислився. Те, що покупець виявився з Горобинівки, надто вже йому не сподобалося. Товар вони також у Горобинівці взяли! Дуже дивний збіг… А з іншого боку, це перша реальна пропозиція купити орден. Позбутися його зараз саме час! Барбос сидів поруч і запитально дивився на Дизеля:

— То що? Бере?

— Бере-то бере, та якось не подобається мені цей покупець. То орден лишень до тисячі йому

подавай, а то бере й сорокатисячник… Та ще з Горобинівки! Не подобається мені це…

— Та ну, Дизелю, все буде добре! Ментам на нас по життю не вийти!

— Не до вподоби мені це, Барбос… Де шашки, що ми на базарі минулого місяця купили?

— У коморі.

— Отже, вчинимо так…

* * *

Миха з Льохою приїхали на «Вокзальну» за чверть об одинадцятій й стали під стінкою метрів за п’ятнадцять від призначеної лавочки. Коли підходив потяг, натовп пасажирів закривав лаву, потяг ішов, і лаву знову було добре видно. Вони вдавали, що балакають поміж собою, а насправді уважно оглядали кожну людину, що ходила по перону. Одну прикмету вони знали: злочинці мусять бути або коротко підстрижені, або взагалі голені, як сказав дядько зі зльоту. Рівно об одинадцятій до лави наблизився хлопчик років тринадцяти, й тут-таки з потягу вийшов Слісаренко. Він демонстративно глянув на годинник і сів на лавку.

— Це ви запитували про орден? — запитав хлопчисько.

Слісаренко уважно подивився на пацана. Голос у телефоні точно не належав підлітку.

— Ну, я.

— На вас чекають на наступній зупинці біля першого вагона.

Проказав, стрибнув у відчинені двері потягу й зник.

«Обережні… — подумав капітан, — навіть дуже».

Але підкорився й зайшов у вагон. Він знав, що за ним у цей же потяг посідало щонайменше три колеги — оперативники з міліції метрополітену. Більше співробітників залучати було нерозумно, злочинці могли їх помітити. Краєчком ока в натовпі він зауважив Михове обличчя:

«Ото вже хлопці! — подумки гукнув капітан. — Вуха обірву!»

* * *

Біля першого вагона нікого не було. Потяг пішов. За кілька хвилин до перону підкотив наступний, і лише тоді хтось смикнув його ззаду за рукав:

— Ось орден, давай гроші.

Капітан схопив руку й рвучко повернувся назад. Негайно в обличчя йому вдарив струмінь сльозогінного газу. Водночас просто з-під кабіни машиніста заклубочив густий білий дим, і хтось несамовито заволав:

— Пожежа! Рятуйся, хто може!

Паніка виникла миттєво. Пасажири повалили з вагонів у бік ескалатора. Миттю утворилась гігантський корок, де й зник той, хто приніс капітанові орден. Поки Слісаренко протирав очі, злочинець так загубився у величезному натовпі, що годі було навіть і думати його відшукати.

Паніці не піддалися тільки Льоха з Михою. Вони стояли метрів за десять від капітана, і коли здійнявся рейвах, встигли добре роздивитися бритоголового. Він був у синій смугастій сорочці, джинсах і чорних кросівках. Хлопці укмітили й іншого, який щось кинув на рейки просто під кабіну машиніста, а після того звідти й повалив білий дим. Він був худіший, теж коротко стрижений, теж у джинсах, тільки сорочка в нього не синя в смужку, а картата.

— Димова шашка, — стиха промовив Миха, — хитромудрі…

Все це відбулося впродовж кількох секунд. Миттю до них підскочив капітан:

— А ви чого зволікаєте? Бігцем до ескалатора!

— Нікуди не треба бігти! — відповів йому Миха, — це лишень димова шашка.

— Ми самі бачили, — підтвердив Льоха, — ще один гад кинув її під поїзд.

— Ет, чорти забирай… — пробурмотів капітан, — ошукали, як хлопчака!

І негайно заходився заспокоювати пасажирів. Аби вгамувати наляканих і розлючених людей, часу знадобилося хвилин двадцять. Втім, позаяк вогню ніде не було, люди поступово почали приходити до тями, а подекуди вже навіть чувся сміх: пасажири сміялися з себе, згадуючи, хто як перелякався.

Нарешті, коли всі заспокоїлися, капітан підійшов до хлопців.

— Я ж вам казав, щоб ви сюди не потикалися! Вас що, зв’язувати треба?

— Але ж ми обох злочинців бачили!

— Он воно як…

До капітана підійшли троє колег з метрополітенівської міліції.

— Нічого собі, незначна операція! Дякувати Богу, бодай без жертв відбулися!

— Одверто кажучи, я й сам не очікував… — Капітан зі здивуванням знизав плечима. — Через дріб’язкову крадіжку такі перестороги! Чогось я тут не доберу!

— Нічого собі дріб’язкова! — пробурчав Льоха. — Географ з інфарктом до лікарні втрапив, а ви — дріб’язкова…

— Який ще географ? — не зрозумів співробітник. — І взагалі, хто ви такі? Капітане, що за дитячий садок?

— Не все так просто. — У Слісаренка досі сльозилися очі, і він час від часу обережно протирав їх носовичком. — Ці хлопці цілком у курсі справі. Це вони мене на цих… — він незрозуміло куди кивнув головою, — вивели… Можемо складати фоторобот, вони їх добре роздивилися.

— Гаразд, їдьмо до нас! Зараз це вже не тільки ваша справа, але й наша! Те, що вони зробили, — справжнісінький теракт, і дарувати його ніхто не збирається!

Наступні дві години Льоха з Михою складали фоторобот обох злочинців за допомогою спеціальної комп’ютерної програми.

— Схожі? — запитав капітан, простягаючи хлопцям два малюнки, віддруковані на принтері.

— Схожі, — погодилися друзі.

— Щось я не чую піднесення в голосі, — сказав капітан.

— А з чого радіти? — запитав Миха. — Орденів ми не повернули, голомозі втекли! Панікою в метро нехай вони займаються, — він кивнув у бік співробітників міліції метрополітену, — а нам треба ордени повернути!

— Нічого, хлопці, все буде добре. У нас свої методи, ми їх обов’язково візьмемо.

«Так, візьмемо… — подумав Миха, — а от чи повернемо ордени, ось у чому питання!»

* * *

До Горобинівки поверталися по обіді. Капітан весь час намагався розрадити хлопців, згадуючи кумедні випадки зі своєї багатої практики, от тільки нічого в нього не виходило. Зрештою, Льоха не витримав і запитав:

— Ігорю Борисовичу, як ви тепер їх шукати будете? Вони зараз зачаяться, і їх узагалі ніхто не знайде! Он скільки дерев у лісі, спробуй тепер цих кошенят зловити! Така можливість була, а ви…

— Яких ще кошенят?

— А-а-а… — Миха махнув рукою, — це ми так злодіїв прозвали: банда «Руде кошеня». Але те, що ви схибили, — це факт.

— Охолоньте, — суворо відказав капітан, — замалі ви ще мене критикувати! Не всі операції завершуються вдало, нічого не вдієш! Цього разу вони нас переграли. Занадто мало часу було для підготовки затримання. Але наступного разу ми ваших кошенят…

— А чи буде він, той наступний раз? — запитав Мишко.

У відповідь капітан тільки важко зітхнув.

На привокзальній площі зустрілися з Рудиком. Вгледівши друзів в капітановому товаристві, він одразу підійшов:

— Привіт гігантам розшукової справи! Добрий день, пане капітане!

Той лише засмучено махнув рукою і рушив у бік міліції.

— Чого це він? — запитав Рудик.

— Та тьху на них усіх! — Льоха цикнув зубом і сплюнув. — Тримали голомозих у руках, та проґавили! Пішли наші кошенята…

* * *

Піднявшись разом із розбурханим натовпом ескалатором нагору, Дизель і Барбос вийшли на привокзальну площу і взяли таксі.

— Ти вважаєш, це мент був? — стиха, щоб не розчув водій, запитав Барбос.

— Скидається, — похмуро відповів Дизель. — Він мене за руку схопив, ти ж бачив…

— Гарно ми їх! Знатимуть, як з нами зв’язуватися! Запам’ятають тепер!

— Отож бо! — розлючено промовив Дизель. — Нам зовсім не потрібно, щоб нас запам’ятовували!

— Та годі тобі! Там такий рейвах миттєво зчинився, що жоден нічого не розгледів і не запам’ятав, головою можу заприсягатися!

— Швидко вони на нас вийшли, нічого не скажеш! Начебто нормально все зробили, щоб на двієчників подумали. Поки вчительську рознесли, скільки поту пролили, а потім ще той клас… Швидко зметикували… Ось що, Барбосе…

У цей час таксі зупинилося:

— Приїхали, — виголосив таксист.

Розділ 6

Настя з подружками стрибали у класики.

— Ет, тряснемо старовиною! — сказала Бонасьє і застрибала на одній нозі по квадратиках, розкреслених на сірому асфальті. У неї виходило спритно й точно, на заздрість подружкам. Бонасьє вже кілька років займалась спортивною гімнастикою, тому стрибати на одній нозі вона могла скільки завгодно, куди завгодно і як завгодно.

Можливо, Бонасьє й не звернула б уваги на Пуделя Артемона, який вийшов із сусіднього під’їзду. Але той сам зачепив Бонасьє, ще й пробурчав роздратовано:

— Розстрибалися тут… Дрібнота…

Від штурхана Бонасьє хитнулася, торкнулася другою ногою асфальту і стратила.

— Що це ти штовхаєшся?! — обурено закричала вона. — Через тебе я стратила!

— Та мені начхати… — процідив Артемон і, не озираючись, пішов далі.

— Диви, який піжон! Рухай звідси! — Лєнка, подружка Бонасьє, услід Артемону висолопила язика. А Яна, ще одна подружка, покрутила пальцем біля скроні:

— Псих ненормальний… Ось приведу хотдога, воно тебе вкусить як слід!

Янині батьки розводили собак, тому ніхто не здивувався такій дивній назві. Може, й така порода існує, хто зна?

Щось у Артемоновому голосі, навіть не в голосі, а в інтонації, з якою він вимовив ці кілька слів, здалося Бонасьє дивним. На короткий час вона навіть застигла нерухомо, намагаючись зрозуміти, що ж її так здивувало.

— Гей, Бонасьє, ти заснула, чи що? — штовхнула її в бік Яна.

— Я? А… — Бонасьє стрибнула в наступний квадрат і знову стратила.

— Ти це чого? — здивувалась Яна.

\ — Не знаю… — щиро зізналась Бонасьє.

Вона відійшла вбік. У Яни задзвонив мобільник і немов підштовхнув думки Бонасьє.

— Він з нами розмовляв зверхньо! Ось у чому справа… — раптом збагнула вона. — Артемон завжди виглядає ображеним, нещасненьким, а тут, бач, зненацька заговорив спогорда. Чого б то?

Підкорюючись не розуму, а якомусь чуттю, вона, несподівано навіть для себе сказала подружкам:

— Пограйтесь без мене, я зараз прийду!

Бонасьє рушила услід за Артемоном, намагаючись не надто наближатися, проте й не загубити його з-перед очей. А той крокував у бік вокзалу, жодного разу не озирнувся, від усієї його постаті віяло рішучістю.

— Чого це його понесло на вокзал? — думала дорогою Бонасьє. — Що він там загубив?

Вона уявила подумки вокзальну площу. Вокзальна будівля, кілька продуктових крамничок, дитячі іграшки, господарський магазин…

— Але це все є й на базарі, просто навпроти нашого будинку. Може, він до Києва зібрався?

Настя йшла за Артемоном назирцем, не спускала з уваги ні на мить, і в ній зріло переконання, що зараз станеться щось важливе. Ось уже і привокзальна площа. Одного погляду Бонасьє вистачило, щоб зрозуміти, навіщо сюди йшов Артемон.

* * *

Льоха, Миха й Рудик простували в бік дому. Льоха і Миха були вкрай засмучені, а Рудик тріскотів без угаву, намагаючись відвернути друзів від сумних думок. Але якось весь час виходило, про що б він не говорив, все поверталося до орденів або крадіжки і боляче нагадувало про сьогоднішню невдачу.

— Я сьогодні фільм дивився, про війну. Клас! Наші пішли до німців у тил, по язика, а німці пронюхали. Наші тоді німецького офіцера завалили, переодяглися в його однострій, ордени начепили… Ну, тобто… Того… Цього… Пробралися, куди треба, сперли… Словом, чого треба, того… Ну…

— Та замовкни ти, Рудику! І без тебе тоскно, — втомлено відказав Миха й почухав потилицю. — Льохо, хай там що, я все одно здаватися не збираюся! Нумо, міркуймо! Пам’ятаєш, у фільмі «Місце зустрічі змінити не можна» вираховували, як можна врятувати Шарапова? Це називається методом виключення.

— Це в математиці є такий метод? — глузливо поцікавився Рудик. — Щось я не пригадую.

— Що, пам’ять дівоча? Краще пригадаймо, що нам відомо про злодіїв. Зовнішність відома, ми їх бачили.

Після цього запанувала тиша.

— І все? — здивовано запитав невідь у кого Миха. — Це все, що ми знаємо про грабіжників після стількох зусиль?

— Ні, чому ж… — промимрив Льоха. — Ми знаємо, що вони вкрали ордени, пропонували їх Митяшеві і ще комусь на зльоті, знаємо їхній мобільний телефон урешті-решт!

— До речі, ти Ігорю Борисовичу папірець із телефоном віддав? Ні? Тоді віддай, тільки сам номер перепиши кудись, нехай буде! — Миха запустив п’ятірню в зачіску на потилиці. — І це все? Як же ми їх шукатимемо? От у чому питання!

— А, може, Ігор Борисович за номером телефону дізнається що-небудь? — припустив Рудик.

— Навряд… Це тільки в кіно так буває: бац! І за номером телефону тобі і прізвище, і адреса… А насправді — пішов, мобілку купив і стартовий пакет, і все по тому! Хто в тебе там адресу або прізвище питає? От коли ти контракт укладаєш, тоді інша справа! — Миха з великим сумнівом похитав головою. — Ні, за допомогою телефону нічого не знайти.

По домівках розійшлися зажурені: нічого путнього надумати так і не вийшло. Вдома в Михи кипіли радісні збори. З одного погляду було зрозуміло, що татусь збирається рибалити. Через події, пов’язані з крадіжкою в шкільному музеї, Миха якось випустив, що завтра субота.

— Ну що, синку, їдемо на рибалку? З ночівлею!

Хіба хто проґавить таку нагоду? Та ні за що в житті! Миха боровся з собою, скільки міг, але програв. Почуваючись зрадником, він подзвонив Льосі:

— Льохо, вибач, але татун мені зробив пропозицію, від якої я не зміг відмовитися. Завтра я їду рибалити, з ночівлею. Повернуся в неділю по обіді.

— Звичайно, — кисло погодився Льоха. — Я б теж не відмовився від такої втіхи.

У суботу, ще вдосвіта, Миха з батьком виїхали у бік Новоукраїнки. Місцина там була знайома, човен заброньовано телефоном, риболовля у тій місцині завжди була виборна, тому Миха їхав, смакуючи радощі двох наступних днів. Цього разу їхали ловити на блешню. В кінці серпня добре ловилася щука, а коли пощастить, можна було надибати і зграю жирючих жерехів.

Весь день нарізали кола по красеню Дніпру, то кидали, то піднімали якір, раз у раз краяли зеленувато-блакитне плесо волосінню довгих гнучких спінінгів. На вечір в мішку лежали три щуки, одну з яких, здоровезну, кілограми на три, зловив Миха. Вона схопила блешню просто в нього очах, вискочивши з-за трав’яного кущика і тут же, відчувши, що впіймалася, вистрибнула з води, поставивши свічку. Серце в Михи зупинилося й покотилося кудись униз. Першу мить він нетямився від хвилювання, намагаючись пересилити велику рибину і якнайшвидше підтягти її до човна. Але згодом справа пішла на лад, він пригадав, як виводив спійманих щук тато. Батько стояв поруч, допомагаючи порадами й тримаючи напоготові багор із гачком, заточеним, немов шило. Коли Миха нарешті підтяг щуку до човна, батько коротким рухом, схожим на те, як кіт тягне рибку з акваріума, підчепив рибину за жабра і вкинув у човен.

— Файна… Молодець, Михо! Будуть із тебе люди!

Увечері варили юшку і сиділи біля вогнища. Намет поставили на одному з численних острівців. Десь далеко-далеко гавкав собака, потріскувало суччя в багатті. На тлі чорного оксамитового неба падали зірки, незвично часто і незвичайно яскраво спалахуючи. Миха навіть примружився, усе видалось просто на славу!

— Клас, що ми поїхали… — раптом сказав він.

— І правда, незле, — погодився батько.

Наступний день був не такий вдалий. Батько зловив тільки одну щуку, а Миха двох невеликих окунів, але все одно обидва були задоволені.

* * *

Увечері в неділю, зразу після приїзду, Мишко подзвонив Льохові. Той примчав подивитися на улов одразу ж, з ним прийшла і мадам Бонасьє.

— Клас… — Льоха з заздрістю дивився на здоровезну щуку, яку впіймав друг.

— А хто її чиститиме? — запитала мадам Бонасьє.

— Та до чого тут це?! — досадливо відмахнувся Льоха.

— Дуже навіть до чого, — сказала мадам Бонасьє, — вічно ви, чоловіки, робите тільки те, з чого тішитеся, а решту доручаєте нам, жінкам…

Михова мама покотилася зі сміху:

— Настю, ти навіть не уявляєш, яка ти права!

Вичекавши хвилинку, коли поруч не було батьків, Миха запитав:

— Що там у нашій справі?

— Тиша. Жодного руху.

— Хто зна… Хто зна… — таємничо сказала мадам Бонасьє.

— Що ти маєш на увазі? — наставили вуха обидва.

— А то! Пудель Артемон купив собі мобілку!

— Ну і на здоров’я! До чого тут крадіжка в музеї? — здивовано запитав Льоха.

— Не кажи, не кажи… — Миха почухав потилицю. — А звідки ти знаєш, що він купив мобілку?

— На власні очі бачила. У п’ятницю він пішов на вокзал, а мене як щось смикнуло за ним простежити. Він на мене подивився так… зверхньо, чи що… Як багатий дивиться на жебрака… Мовляв, хто я, а хто ти? Він не лише купив мобілку, він ще й викинув упаковку!

— То й що? — Льоха здивовано знизав плечима.

— А то! — запально вигукнула Бонасьє, роздратована, що брат не розуміє таких очевидних речей. — Тобі батьки коли телефон купили?

— Два роки тому, — все ще нічого не розуміючи, відповів Льоха.

— А коробка від телефону де?

— На шафі зберігається.

— Тобто, не викинув?

— Та навіщо ж… А раптом…

— А Артемон викинув! І ще, я подумала: а якщо у нього гроші з’явилися, то звідки?

— І звідки? — запитав Льоха.

— Ну, як ти не розумієш! — здивувалася Бонасьє. — Це він розповів злочинцям про те, що в шкільному музеї є ордени, а вони йому за це заплатили! Зрозумів тепер?

— А, може, мати дала грошей? — не здавався Льоха.

— Звідки? У національну лотерей виграла? — Миха з повагою подивився на Бонасьє. — Дедуктивний метод у вищій фазі розвитку. Схоже, засвітилися наші кошенята!

— Ти це чого? Який ще метод? — з підозрою запитала Бонасьє.

— Все нормально, Бонасьє! Нормальний метод! Ти молодець! Починаємо розробляти Артемона. Але дуже обережно, щоб кошенят не сполохати. Завтра складемо план, а зараз розбігаємося. Вибачте, друзі, засинаю стоячки…

Брат із сестрою пішли, і Миха впав у ліжко. Заснув він миттєво, ще голова не встигла торкнутися подушки. Йому наснилося, як з кущика жабуриння на блешню кинулася щука.

* * *

Барбос із грюкотом поставив на стіл великий пакет і витяг із нього пляшку горілки, пиво, копчене м’ясо, огірки і помідори, сир…

— Дизелю, вечеря приїхала!

До кухні зайшов заспаний Дизель. Пригладивши долонею скуйовджене волосся, він схвально кивнув.

— Нормально… Трохи підхарчимося…

Удвох помили овочі, нарізали м’ясо, сполоснули немиті з ранку склянки. Барбос відкрив пляшку і налив у склянки горілки:

— За успіх нашої справи! — виголосив він тост.

Дизель тосту не чекав, пив горілку великими ковтками.

— Відкат нормальний… — І захрумтів свіжим огірком. — Завтра спробуємо сходити до посольства.

— Давно вже час, — погодився Барбос.

— Коли час, а коли не час, вирішую я.

— А хто заперечує? — погодився Барбос, знову наливаючи горілку. — Я ж і кажу, що час, — якби ще якось бабок зірвати…

— Нічого, щось придумаємо, зі мною не пропадеш!

— А то…

Тоді ще пили горілку, закушували огірками, помідорами й копченим м’ясом, запиваючи все це пивом. Барбос урешті-решт так і заснув за столом, опустивши голову в недоїдки. Дизель махнув на нього рукою, похитуючись, насилу добрів до ліжка, як був, не роздягаючись, звалився плазом на ковдру. Все перед очима пливло, його нудило. Він заплющив очі, і його негайно понесло кудись у чорну безодню. Помучившись кілька хвилин, він заснув.

Розділ 7

Бетмен купував мобільник. Його розпирало від гордощів і радощів, він хотів узяти його в руку, високо підвести й нести так, щоб усі бачили: ось, його, Бетменів, мобільник! Він тепер такий самий, як і всі! У нього є мобіла! Класна, стильна, з фотоапаратом, камерою, диктофоном, радіо та іншими примочками! І він не кучерявий пудель Артемон, а Бетмен! Крутий і багатий! І скоро він купить ще й комп’ютер! Щоправда, коробку довелося викинути. Борони Боже, мама дізнається, що у нього з’явився мобільник! Тоді буде такий допит, що гестапо зблідло б від заздрощів! Отже, вдома телефон доведеться вимикати, поки він не знайде спосіб, як пояснити мамі, звідки у нього з’явилася мобіла.

Він ішов Горобинівкою, з гордістю відчуваючи в кишені приємну вагу. Дзвонити йому ніхто не міг: не знали номеру, та й узагалі, у нього друзів, крім Дизеля з Барбосом, не було. Та й які це друзі? Знайомі, не більше… Поцупили разом з музею ордени й німецьку коробку, ось і вся дружба. Таким чином, йому самому також не було дзвонити кому, і це гнітило: так кортіло похвалитися новенькою мобілкою! Тоді він вирішив сфотографувати будинок міської пошти, просто так, похизуватися, що у нього мобільник із фотоапаратом. Він дістав з кишені слухавку, перемкнув у режим фото і зробив кілька знімків сірої бетонної будівлі.

Потім сфотографував легковик, що стояв біля будівлі, ще якогось перехожого, а тоді переглянув усі фотографії на екранчику. Клас! Просто клас! Якби ще хтось йому подзвонив, то Бетмен почувався б геть щасливою людиною.

— Агов, Артемоне, як справи?

Бетмен злякано запхав руку з телефоном у кишеню. Перед ним стояла Настя Бонасьє, сестра Льохи Холмса з сусіднього під’їзду.

— А що це ти в кишеню заховав?

— Нічого я не ховав, просто поклав.

— О-о, я бачу, ти мобілку купив. Класна?

— Ще б пак! Сонька з Еріком! Півкишені грошей віддав!

— Круто! Дай подивитися.

— А чого його дивитися, телефон як телефон! — Бетмен ще міцніше затиснув слухавку в спітнілій долоні. — А тобі що до того?

— Так, нічого, — недбало відповіла Бонасьє й пішла собі.

* * *

За Артемоном стежили другий день поспіль, але даремно. Він ані з ким не зустрічався й нікуди не їздив, сидів удома або бездоладно нипав Горобинівкою. Єдине, що вдалося встановити: Артемон купив недешевий мобільник, але показувати його, як не дивно, бажання не мав. Зрештою хлопцям набридло ходити за ним хвостом, і вони припинили стеження. Опівдні вирішили з’їздити до Костя в лікарню. Цього разу до вчителя пропустили легко. Він лежав у спільній палаті, світлій і просторій, тільки запах ліків діставав. Та й народу тут було чимало. Виглядав він цілком нормально і гостям дуже зрадів.

— Як добре, що ви прийшли! Мишко! Льошо! Настусьо! От спасибі, що не забули… Розповідайте, що там і як… Що з музеєм?

Хлопці перезирнулися.

— Знаєте, ми тоді не все вам сказали. Лікар вас хвилювати заборонив. З музею, з кітеля полковника Потапова, ордени вкрали, — сказав Льоха.

— І медалі також. І коробку, ту, що у дзоті колись знайшли, пам’ятаєте? — Миха сумно зітхнув. — Ну і…

— Я зрозумів тоді, що ви щось недоговорюєте, тільки сили не мав розпитувати, дуже серце боліло.

І Миха розповів географові, що сталося за ці кілька днів, що минули з їхньої останньої зустрічі.

— Ясно… Зрозуміло… — раз у раз повторював географ. — Добре, що полковникова донька не надто засмутилася, — сказав він після того, як Миха завершив розповідати. — Незручно перед нею, чесно кажучи. То кажеш, рідкісний номер?

— Так, до тисячі — це орден дуже дорогий, у будь-якому разі, понад три тисячі баксів коштує.

— Чималі гроші.

Ще з півгодини побалакали про те, про се, і хлопці заходилися збиратися додому. Лікарі ще не дозволяли Костянтинові Івановичу підводитись, тому він їх не проводжав а, усміхаючись, на прощання помахав рукою.

Миха вийшов на поріг лікарні засмучений.

— Ватсоне, ти чого такий сумний? — запитала його Бонасьє. — Кость одужує, це ж видно по його обличчю! Радіти треба!

— Він-то одужує, а ми навіть з місця не зрушили, — важко зітхнув Миха. — Поклавши руку на серце, зізнаюся: я не знаю, що робити. Я не знаю, де шукати орден, який ці покидьки продали, я не знаю, як шукати їх самих. Дійсно, на кошеня схожі. Сперли, і під ліжко! Шукай вітру в полі! Оселя велика, а кошеня з кулачок…

Ватсон сказав це таким сумним голосом, що в Насті на очі навернулися сльози. Льоха важко зітхнув:

— Позаяк немає жодних інших ідей, то в мене є пропозиція.

Миха з Настею з надією подивились на Льоху.

— Я сам у неї не дуже вірю, але… Можна вирахувати за допомогою інтернету когось з відомих цих… Ну, які ордени колекціонують…

— Фалеристів, — підказав Миха.

— Дякую, Михо, їх я і мав на увазі. Поїдемо до нього і все відверто розповімо. Якщо цей орден рідкісний, то, напевно, хтось щось уже знає. Якщо не вдасться повернути, то бодай знатимемо, в кого він тепер.

— Сумнівно, звісно, — Миха пожував губами. — Але інших пропозицій просто немає. Згоден. Ходімо до мене.

Завдяки інтернету дуже скоро вирахували найвідомішого в Києві фалериста. Ним виявився Олег Васильович Севастюк. Завдання спрощувалося тим, що він мав персональний сайт, де було зазначено електронну адресу. Тут же склали коротенького листа:

«Шановний Олеже Васильовичу!

Терміново потрібна Ваша консультація щодо супернадважливої справи. Будь ласка, напишіть нам відповідь і, якщо можливо, дайте свій номер телефону, щоб ми могли Вам подзвонити і домовитися про зустріч.

Михайло».

Відповідь від фалериста прийшла несподівано швидко, певно, в цей час він саме працював на комп’ютері. Лист було коротким:

«З супернадважливого питання можете зателефонувати за номером…», і далі йшов номер мобільного.

Миха негайно дістав мобільника. Голос у фалериста виявився гучний і густий, наче він говорив із величезної труби:

— Алло! Слухаю…

Миха швидко домовився про зустріч. їхати кудись фалерист не забажав і запросив хлопців до себе додому. Як і годилося його голосові, Олег Васильович виявився високим, опасистим, трохи лисуватим чоловіком. Але попри імпозантну, можна навіть сказати, грізну зовнішність, людиною був сміхотливою і доброю.

— Які орли до нас залетіли! — загуркотів він гучним голосом. — Марійко! Постав чайника, зараз чаюватимемо. Хто з вас Михайло? А ти, отже, Льоха? Дуже приємно. Мене звати Олег Васильович. Прошу до мого кабінету.

Пройшли до кімнати. Кабінет був величезний і світлий. Уздовж стінок стояли стенди, розділені на рівні квадратики, й у кожному квадратику на червоному оксамиті було прикріплено або орден, або медаль, або знак. Від цієї пишноти Миха з Льохою розгубилися й застигли на порозі.

— Проходьте, проходьте, — підштовхнув їх у спини Олег Васильович. — Що, подобається?

— А можна подивитися? — із завмиранням у серці запитав Миха. Йому сподобалася не лише колекція, а й те, як дбайливо і шанобливо до знаків військової доблесті її було оформлено.

Вони пішли вздовж стінки, розглядаючи експонати, у захваті ахкали і йойкали. Тим часом господиня поставила на стіл тацю з чашками,

цукерницю, чайничок із заваркою, а господар приніс невеличкий електричний самовар.

— Прошу до столу, — люб’язним жестом запросив колекціонер хлопців. — А тепер можна погомоніти й про справу.

Хлопці перезирнулися, й, за мовчазною згодою, розповідати почав Миха:

— Бачте, Олеже Васильовичу, у нас в школі є музей. Його створювали…

І далі Миха стисло розповів усю історію викрадення орденів:

— Орден з номером, — він назвав номер, — злодії вже продали, і, судячи з його можливої ціни, продали якомусь небідному колекціонерові. Ми хочемо знайти цей орден і запобігти продажу інших нагород. Ось копія орденської книжки, — Миха дістав паперовий аркушик.

Олег Васильович подивився орденську книжку і важко засопів:

— Казав, казав же тому дурневі, щоб не зв’язувався з цими покидьками! В них же на лобі було написано, що вони відморозки! Ні, не послухався! Такі гроші заплатив, а орден крадений!

— Отже, ви знаєте, хто купив орден?

— Авжеж, знаю!

— І можете нам влаштувати зустріч з цією людиною?

— А навіщо?

— Як навіщо? — осікся Миха. — Але орден той крадений!

— А на ньому написано, що він крадений? Яшик за нього свої кровні тугрики віддав, між іншим.

— Але ж орден крадений! — розпачливо вигукнув Миха.

— Берегти треба було краще, чорти вас забирай! — гримнув Олег Васильович. — А Яшикові що тепер робити? Думаєте, своїм повідомленням про те, що орден крадений, ви його ущасливите?

Фалерист схопився на рівні й забігав кімнатою: — Гаразд, я спробую поговорити з ним. Господи, що я роблю? Про що тут можна говорити? І, все-таки, я спробую. Жодних зобов’язань я на себе не візьму. Ще раз повторюю: треба було краще берегти!

— Та як же… У нас чергова в школі є…

— Не можете забезпечити збереження цінних речей, не беріть їх до музею! А то потім людям тільки головного болю додаєте! Все, досить про це питання, про результати розмови я повідомлю. Гайда краще пити чай. Може, вам розповісти щось про ордени?

Олег Васильович знав свою справу і був чудовим оповідачем. За годину, яку хлопці провели з ним, вони дізналися про ордени більше, ніж за все своє попереднє життя.

— Класний дядько! — сказав Льоха, коли вони поверталися до Горобинівки електричкою. — В курсі справи, й до того ж свідомий!

— Якщо він ще допоможе орден повернути!

— Слухай, Михо, а може, цим покидькам просто подзвонити і сказати: поверніть, гади, нагороди, адже ми все одно вас дістанемо!

— Та вони, напевно, після подій в метро відразу номер змінили. Хіба це проблема? Купив стартовий пакет за тридцятник, і все…

— Як же до них дістатися?

* * *

— Яшо? Привіт, непутящий!

— Добрий день, Олег Васильович!

— Яшику, скажи мені, що я тебе не попереджав: з цими двома харцизяками зв’язуватися не можна?

— Це про орден Леніна?

— Саме про нього.

Олег Васильович сидів у кріслі, розглядав великий орден, а другою рукою тримав телефонну слухавку. Щойно за гостями зачинилися двері, він негайно подзвонив своєму товаришу, теж фалеристу, який кілька днів тому купив у двох підозрілих осіб нагороду з рідкісним номером.

— Яшику, до мене приходили от тільки зараз два симпатичні молодики з орденської книжкою і дуже рішучими намірами. Орден вкрали зі шкільного музею, їх улюблений педагог у результаті опинився в лікарні з інфарктом. Крім того, при крадіжці чимось отруїли чергову по школі. Словом, підключилася міліція, і ти сам розумієш, що ти влип! Яшику, орденок треба повернути!

— Олеже Васильовичу! Я за нього віддав…

— Яшо, не крути мені голову! Хіба ти не розумієш, що це вже не невинне придбання ордена, а скупівля краденого, а це вже стаття! Я тебе попереджав!

— Але номер… — простогнав Яшик, — їх же в Україні по пальцях перелічити…

— Я можу тільки поспівчувати тобі. І май на увазі, не повернеш крадений орден, я тобі при зустрічі руку не потисну. З баритами не знаюся!

— Олеже Васильовичу…

— Надумаєш — дзвони! У мене є координати цих молодих симпатичних осіб. І, мушу визнати, осіб вельми, вельми енергійних!

Розділ 8

Телефон у Михи задзвонив о пів на десяту ранку. Він тільки-но сів до комп’ютера, увійшов у мережу з наміром побитися з кимось в «Контру», як дав про себе знати мобільник. Дзвонив Олег Васильович.

— Юначе, я буду радий бачити вас разом з другом десь о дванадцятій. Прошу не запізнюватися, бо в мене по обіді ще одна зустріч.

За годину Миха, Льоха і мадам Бонасьє — причепилася до них, мовляв, страшенно кортить подивитися колекцію орденів — заходили до колекціонерової оселі.

— Радий, радий вас бачити знову. А це що за молода особа? Як вас звуть, юна леді?

— Настя.

— Отже, Анастасія? Чудово, чудово… красиве російське ім’я. Ви знаєте, єдину, що залишилася жива, принцесу з дому Романових звали Анастасія?

— Ні… — розгубилася Настя. — А хто такі Романови?

— Вибачте, Олеже Васильовичу, дуже вже Настя прагнула вашу колекцію подивитися, — Льоха смикнув сестру за руку.

— За що ж тут вибачатися? Колекції для того і створюються, щоб ними люди милувалися. Це я мушу вибачитися перед Анастасією, що не зможу приділити їй часу, але наступного разу я обов’язково все покажу і розповім. А зараз до справи.

— Ну? — не витримав Льоха, Миха також напружився.

Олег Васильович розсміявся, відкрив шухляду столу й вийняв орден, який тьмяно виблиснув на сонці.

— Ось ваш орден, — він поклав нагороду на стіл. — І моя вам порада: ви принесли значні збитки нормальній чесній людині. Він трошки недолугий, за що й був покараний, але чесний, тому орден повернув. А ви поверніть його полковниковим родичам. Не можете забезпечити охорону — не беріть такі дорогі експонати до музею. Зрозуміло?

— Спасибі, Олеже Васильовичу! Ет, коли б ще решту нагород повернути!

— Ну, тут я вам не помічник. Можу тільки сказати, що ті фалеристи, яких я знаю, ордени з номерами, зазначеними в тих орденських книжках, не куплять. Вони вже знають. До побачення, на мене чекають справи.

Поки хлопці дякували колекціонерові, Настя все ходила уздовж стін кабінету й милувалася нагородами.

* * *

До Горобинівки повертали в піднесеному настрої. Електричка прогуркотіла по мосту через річку. По берегах сиділо кілька рибалок. І раптом у Михи в голові склався дивний ланцюжок: річка — риба — спінінг — блешня — хижак, а орден виблискував майже так само, як блешня. Миха відчув, що у нього в голові зріє якась ідея, і навіть затамував подих, щоб не злякати її.

— Стривай, стривай, — прошепотів він, чухаючи потилицю. — Хижак ловиться на блешню. Злодії — не кошенята, вони хижаки, а орден — блешня.

— Ти раптом на сонці не перегрівся? — дбайливо запитав Льоха.

— А що таке блешня? — поцікавилася Настя.

— Є ідея! — виголосив Миха. — А що, коли ми знову покладемо орден в музеї, і дамо знати про це голомозим?

— По-перше, як ти даси їм знати? Що, телефонуватимеш, мовляв, любі злодії, орден повернуто на місце, ласкаво просимо?

— А Пудель Артемон? — Настя в’їхала в тему моментально.

Всі примовкли, обдумуючи Михову пропозицію. Нарешті, скептично мружачи око, Льоха з сумнівом похитав головою:

— Двічі на одне й те саме місце? Малоймовірно…

— А ми їх цікавість спонукаємо! Пам’ятаєш, ми читали в інтернеті, що ордени з паперами цінуються значно дорожче? Ми попросимо у Вероніки Михайлівни орденську книжку й покладемо її поряд з орденом.

— Це все організувати — складна річ, — і далі сумнівався Льоха.

— Треба йти до капітана!

— Нащо воно нам?! — Настя скривила невдоволену мармизу. — Самі впораємося!

— Не дурій, Бонасьє! Голомозі — серйозні хлопці! І, напевно, у них є зброя. Ні, тут без міліції не впоратись. Я пропоную так: ми все підготуємо, а тоді підемо до капітана.

— Що підготуємо? — запитав Льоха.

— Найголовніше — дати знати голомозим, що в музеї знову лежить орден, та ще з орденської книжкою. Льохо, їдьмо до Вероніки Михайлівні. Бонасьє, з цієї хвилини ти знову починаєш стежити за Артемоном. Аби провести блешню просто біля носа щуки, треба знати, де хижачка ховатиметься!

* * *

Вероніка Михайлівна, побачивши на порозі своєї оселі хлопців, зажурено посміхнулася:

— Що, і кітель вкрали?

Миха розкрив долоню, на якій лежав орден:

— Ось, — без тіні посмішки сказав він, — один орден, найцінніший, ми таки знайшли. Щоб знайти інші, нам потрібно позичити на короткий час орденську книжку. Не хвилюйтеся за неї, її охоронятиме вся школа плюс наша Горобинівська міліція. Щойно ми візьмемо грабіжників, книжку відразу повернемо.

— Не очікувала, — полковникова донька здивовано похитала головою. — Однак, ви молодці. Не знаю, що ви там задумали, але книжку я вам дам.

* * *

По дорозі до Горобинівки не випускали з рук замотані в поліетилен книжку й орден. Додому дісталися вже надвечір. Бонасьє сиділа за козлячим столиком і щось читала. Уздрівши хлопців, вона ще здалеку замотала головою: Лртемон на вулиці не з’являвся. Всі троє всілися довкруж столика й почали розробляти план майбутньої операції.

Наступного дня зранку Бонасьє, озброєна мобілкою, засіла за козлячий столик. О десятій з під’їзду вийшов Пудель, Бонасьє взялася за телефон: операція почалася.

Біля базару Бетмен побачив, що назустріч йому простує Рудик. Несподівано той вітально замахав рукою. Бетмен уже підносив руку привітатися у відповідь, але Рудик закричав здалеку:

— Привіт, Михо! Що чутно нового? Кажуть, ви орден повернули?

Бетмен нашорошився. Який орден? Як це повернули? Він уповільнив кроки і навіть призупинився, намагаючись не пропустити ні слова з розмови.

— Повернули, — підтвердив Миха. — Сьогодні прикрутимо його на китель! А на злість цим бандюганам родичі нам ще й орденську книжку віддали.

— Та що ти кажеш! — здивувався Рудик. — І не злякалися? А раптом знову поцуплять?

— Ні, тепер не поцуплять. Директор вибив гроші на сигналізацію. Міліція допомогла. Завтра почнуть монтувати, а впродовж ночі, сподіваємося, нічого не станеться!

— Кльово! Молодці! Прийду сьогодні, подивлюся…

— Приходь на одинадцяту. Саме будемо повертати орден. Ну, па-па.

— Бувай здоровий…

Рудик із Михою розійшлися, Артемон подивився на годинник. Льоха з Настею, які спостерігали за Пуделем з кущів бузку, перезирнулися:

— Клюнув! Далебі, клюнув! — прошепотів Льоха.

— Коли все завершиться, я не знаю, що зроблю тому негіднику… — Настя хижо посміхнулася. — Він у мене стрибатиме… Як кошеня….

* * *

Об одинадцятій у шкільному музеї зібралося десь з двадцять осіб, усі, кого вдалося знайти й попередити. У присутності директора відчинили стенд і прикрутили до кителя орден, а поруч поклали розгорнуту орденську книжку. Перший, хто поткнувся після цього до стенду, був Артемон. Уважно оглянувши орден і книжку, він підійшов до Михи:

— Круто! — і пішов собі, більше ані пари з вуст.

Миха зітхнув і подивився на Льоху, той випнув великий палець: мовляв, усе клас!

Коли учні розійшлися, Льоха з Михою пішли до міліції. Капітан Слісаренко був десь на виїзді, довелося його чекати, майже годину. Попереджений черговим по мобільному телефону, він приїхав одразу, щойно звільнився.

— Ну, солов’ї-розбійники, що знову надумали?

Друзі розповіли, яку пастку вони приготували голомозим.

— Отже, Пудель Артемон — навідник? Та-а-а-ак… Наживку ви приготували першосортну, це мушу визнати. Тільки маю з цього приводу дуже великі застороги. Двічі в одне й те саме місце? Сумнівно… — Капітан слово в слово повторив те, що сказав учора Льоха. — І взагалі, перш ніж щось робити, треба було узгодити це зі мною. Гаразд, пожертвую вам ніч. Візьму з собою двох оперативників. Але ви вночі в школу не лізьте! Бо в разі чого здатні все зіпсувати, зрозуміло?

— Зрозуміло, — похнюплено відповіли друзі.

— Ото й добре! Ми прийдемо до школи ввечері, десь о восьмій. Щоб там вашого духу й чути не було, детективи-аматори…

* * *

О восьмій вечора Льоха, Миха і Рудик, голосно, про людське око (точніше, про людські вуха) сміючись і балакаючи, вийшли на шкільний ґанок. Кілька хвилин вони чекали на Бонасьє, яка дорогою забігла до туалету.

Як саме й коли саме в школу пробралися оперативники, вони не бачили. Друзі розійшлися по домівках. Цієї ночі всі вони спали в пів-віч та в пів- вуха, чекаючи, що ось-ось пролунає телефонний дзвінок, і радісний капітанів голос сповістить їм, що злочинців спіймано. Дзвінок і дійсно пролунав. Коли збентежені батьки розштовхали під ранок нарешті заснулого Миху, він почув геть інше, ніж очікував. У слухавці почувся нервовий капітанів галас:

— Орден! Книжка! Все зникло, чорт забирай! Негайно біжи до школи й друзів своїх прихопи! Дідько з усім цим!

Збиралися, як військові по тривозі. За десять хвилин Миха, Льоха й Рудик були в школі. У музеї стояли троє оперативників і здивовано витріщалися на зачинену й абсолютно цілу вітрину: повернені вчора вдень орден і книжка зникли. В Михи аж захололо всередині, Льоха в розпачі замружився, а Рудик схопився за голову.

— Я не знаю, як це сталося, — наче виправдовуючись, сказав капітан. — Цілісіньку ніч ми не стуляли очей, один сидів у музеї, інший у чергової по школі, а ще один в коридорі. Нікого не було, я готовий заприсягатися!

— А орден зник… — враз захриплим голосом промовив Миха.

— А чого мене не покликали? — почулося від дверей. — Про що ґвалт?

До музею, щулячись від ранкової прохолоди, ввійшла Бонасьє.

— Настю, не до тебе! Орден пропав… І книжка також! — засмучений Миха махнув рукою.

— Та нічого не пропало… — проказала Настя, протираючи заспані очі кулаком.

— Як це так — не пропало? — з підозрою в голосі запитав Льоха. — Ти, либонь, знову щось втнула? Нумо, кажи, сестричко!

— Та я все сховала ще вчора ввечері. Ще що… Нехай їх знову попруть?

— А замок? — вигукнув капітан, тицьнувши в замочок, на який було закрито вітрину.

— Подумаєш… Він же учбовий!

Капітанова рука потягнулася до паску. Він розстебнув пряжку і почав витягати його з штанів.

— Йой! — зойкнула Бонасьє й щодуху дременула з музею.

Бонасьє льотом вилетіла в коридор. Орден і книжку знайшли тут же, в кишені кителя.

— Сховала, що називається, — пробурчав капітан. — Перекажи сестриці, нехай не потрапляє мені на очі, хльосту завдам по перше число, хай тоді батьки скаржаться, куди завгодно.

— А чого їм скаржитися? Ще й спасибі скажуть, — усміхався Льоха. — Я їй сам всиплю на горіхи! Це ж треба було таке втнути, а? Бодай би попередила!

— Ви самі мусили орден заховати! — почулося від дверей. — А якби його знову поцупили?

— Я тобі!.. — капітан знову схопився за пасок. Лунким шкільним коридором хтось задріботів. — Оце вже сестричка в тебе! Отже, так: щоб я вас у цій справи більше не бачив! Мало що я з двома дорослими чоловіками цілу ніч в засідці марно просидів, то ви нас ще й у дурні пошили! Це вам не іграшки! До мене більше не приходити, мене не турбувати, потрібно буде, я вас сам викличу. Зрозуміло? Забирайтеся геть звідси, детективи! Містер Холмс, доктор Ватсон і сестра їхня місіс Хадсон…

Хлопці похнюплено вийшли на шкільний ґанок.

— Ось утрапили… А все сестричка! Оце я до неї доберуся!

— Зате орден не зник! — почулося з кущів.

— Згинь! — закричав Льоха.

У кущах зашаруділо.

— Мене турбує геть інше, — замислено сказав Миха й почухав потилицю.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Рудик. — Капітан же сказав, щоб ми до цієї справи більше не наближалися.

— Рудику! І ти, Льохо! Коли б ішлося лише про ордени, я б так і вчинив, але Кость досі в лікарні! Це справа нашої честі: знайти цих покидьків і повернути нагороди! Може, це не поверне Костю здоров’я, проте вгамує моє сумління. Хіба ти не пам’ятаєш, про що ми домовилися, коли вперше Костя в лікарні відвідували?

— Пам’ятаю, — сказав Льоха.

— Тому вдруге кажу, мене зараз найбільше непокоїть зовсім інше.

— Що саме? — не витримав Льоха.

— Мене цікавить, чому наші кошенята в віконце не заскочили?

Розділ 9

Бетмен був збентежений. Він вважав, що у нього в кишені з’явилася ще одна тисяча доларів. І вона не лише з’явилася, він навіть подумки її вже витратив, а тут такий облом! Переконавшись, що орден повернули на місце, і не один, а ще й з орденської книжкою на додачу, він негайно подзвонив Дизелеві. Виклавши йому новину, а також те, що наступної ночі в музеї можуть поставити сигналізацію, Бетмен жодного сумніву не мав, що Дизель свій шанс не впустить, а коли так, то йому, Бетмену, теж припадає! Яке ж розчарування чекало його вранці! Орден залишився на місці, ніхто до музею не приходив!

— Слабаки! — думав Бетмен, — які слабаки! Перестрашилися! А я через них втратив штуку баксів!

Геть засмучений, Бетмен пішов на річку, сів на березі й почав кидати в воду камінці. Там його й побачила Настя, яка прийшла з Якою вранці скупатися.

— Чому засмутився, Артемоне?

— Відчепися! Який я тобі Аргемон?

— Як який? Кучерявий!

Бетмен-Артемон схопився на рівні:

— Та йди ти… — і швидко покрокував у напрямку міста.

В цю мить у Артемона затирликав мобільник. Про що Пудель балакав, Бонасьє вже не чула, а за хвилину забула і про Артемона, і про його мобілку. Накупавшись, Бонасьє з Яною повернулися по домівках, де брат приголомшив її новиною: Артемона збила машина!

— Як?!! — здивувалася Бонасьє. — Я ж щойно бачила його на річці! Година не минула!

Майже одразу з тією ж новиною подзвонив Миха. Домовилися піти й подивитися, де і яким чином це сталося. Подія сталася на шляху з річки, метрів за п’ятдесят від заправки, що знаходилася на об’їзній дорозі. Пішоходи тут майже не траплялися, тому жоден нічого не бачив. Збитого підлітка помітили пасажири легковика, який проїздив дорогою, негайно викликали швидку. Хлопчисько зазнав чималих ушкоджень, отримав кілька переламів, був непритомний, але живий. Машина, яка скоїла наїзд, з місця події зникла.

Коли нерозлучна трійця прийшла на об’їзну дорогу, міліція викінчувала оформлення протоколу. На асфальті червоніла кров.

— Це… його? — Бонасьє стражденно скривилася й відвернулася.

Міліція поїхала, а друзі все стояли й дивилися на кров, що залишилася на асфальті.

Бонасьє, не в змозі дивитися на це видиво, тихенько ходила довкруж місця події. Раптом вона щось помітила, підняла з землі й сховала до кишені.

* * *

Наступного дня Льоха подзвонив до лікарні: вони збиралися зайти до географа, і, можливо, коли лікарі дозволять, провідати й Артемона. Хоч вони з ним і не були друзями, але тут зовсім інша справа: людина потрапила в біду. У лікарні відповіли, що до Костика, тобто Артемона, поки не можна, він у дуже важкому стані.

Учора ввечері Бонасьє разом з татом дивилася старий фільм про Суворова й, побачивши на його грудях великі царські ордени, згадала про обіцянки колекціонера Олега Васильовича наступного разу розповісти про нагороди. Бонасьє негайно причепилася до брата:

— Льохо, ну зателефонуй!

На всі Льохові відмовки сестра відповідала одноманітно: колекціонер обіцяв, і Льоха здався. Він подзвонив Олегові Васильовичу, і вони домовилися, що приїдуть до нього завтра по обіді. До товариства приєдналися й Миха з Рудиком, і після лікарні всі гуртом подалися до Києва.

* * *

О пів на третю до фалериста в гості завалилася ціла юрба гостей.

— Охо-хо, майбутні колеги! І юна леді з вами! Приємно, приємно, що молодь не байдужа до історії нагород! Прошу в кабінет! Марійко, лаштуй самовар!

Як і минулого разу, на столі з’явилися невеличкий електричний самовар, чайник з заваркою й таця з усіляким причандаллям для чаювання. Годину поспіль Олег Васильович розповідав хлопцям історії нагород, показував ордена з багатьох країн. Найбільше в його в колекції було нагород російських та радянських. Миха з Льохою, які дещо дізналися ще під час свого першого відвідування, все одно слухали, роззявивши рота, а про Настю і Рудика годі й було казати. Вони, як зачудовані, переводили погляд з одного ордена на інший, і перед їхніми очима немов розгорталися величні битви. Вони чули гуркіт гармат, ляскіт металу й стогін поранених воїнів. Коли Олег Васильович завершив розповідь, діти ще кілька хвилин не могли прийти до тями.

— Клас, — тільки й спромігся промимрити Рудик.

Вони стояли біля останнього стенду, на якому лежали ордени фашистських вояків: чорні хрести, медалі та два квадратні металеві жетони з викарбуваними номерами.

— А це що? — запитав Льоха.

— Це нагороди солдатів фашистської армії. їх знайшли при розкопках місць, де йшли бої.

— Ні, я не про хрести, я про ці залізяки, — Льоха тицьнув пальцем у квадратні жетони.

— А-а… Це не ордени. Це так звані посмертні медальйони, або жетони. Кожен солдат в німецькій армії мав такий медальйон з номером, щоб, у разі чого, його могли впізнати. У наших солдатів теж були медальйони, тільки вони інакше виглядали. Такі патрончики з кришкою, яка закручується. Туди вкладали записки, де вказувалися прізвище, ім’я, по батькові, звідки покликаний в армію тощо. Ось ці жетони, — Олег Васильович дістав з вітрини квадратну залізяку, — зараз особливо цінують чорні археологи.

— У чому ж їхня цінність? — не зрозумів Миха. — Залізяка залізякою. Орден — це зрозуміло: коштовне каміння, золото… Ну, й просто красиво. А це?

— Тут особлива справа. Як відомо, чорні археологи вдаються до розкопок зовсім не заради науки, а задля того, щоб свої знахідки якомога вигідніше спродати. За такий ось жетон, який належав родичу якого-небудь багатого тепер німця, можна отримати тисячі, а іноді й десятки тисяч євро. А якщо разом з жетоном будуть ще якісь особисті речі, то ще більше. Все залежить від того, наскільки грошовитий теперішній родич і наскільки він, скажімо так, сентиментальний.

— Ось воно як… — протягнув Миха.

— Себто? — запитав колекціонер. — Ти про що, Михайле?

— У нас у музейній експозиції було щось типу бляшанки, а там німецькі хрести, ось такий жетон і записка. Її вкрали разом з орденами!

— Зрозуміло! — вигукнув фалерист. — Цілком може бути, що крали саме цю бляшанку, а полковникові нагороди взяли заразом або про людське око. Ця бляшанка може багацько коштувати, справжнє багатство!

— А ми того й не знали… — розгублено пробурмотів Льоха. — А, виявляється, справа зовсім не в орденах Леніна…

— А кабінети розгромили теж, аби відхилити увагу, щоб вирішили, що це накоїли прості покидьки? Хитромудрі кошенята… — сказав Миха. — І як вони тепер родичів шукатимуть?

— Ну, достеменно я не знаю. Швидше за все, зроблять запит до німецької амбасади, а амбасада запитає у військовому архіві.

— Ага, розуміємо…

По сходах спускалися мовчки, схвильовані почутим. Виявляється, все було ще складніше, ніж здавалося з першого погляду!

— Може, підемо до німецької амбасади? — запропонував Рудик.

— І що ми там казатимемо?

— Ну… Жетон крадений…

— У кого? Ким? Номер жетона? Голомозі жетон принесуть і скажуть: знайшли на городі, допомагаючи бабусі-пенсіонерці картоплю копати! А зараз, з абсолютно шляхетних мотивів, хочуть повернути жетон родичам. Природно, за незначну винагороду! Зачекайте хвилинку, — Миха крутнувся на місці й знову вибіг по сходах. Повернувся він хвилин за десять.

— Ти чого? — запитав його Льоха.

— Та так, думка одна з’явилася. Згодом розповім.

* * *

Вдома Миха взяв ключ від гаража й зо дві години орудував різними інструментами. Зрештою невпевнено хмикнув, сховав до кишені результат своєї праці, зачинив гараж і пішов додому. Вже було поночі, і він вирішив не турбувати друзів.

Зранку Льоха знову подзвонив до лікарні. Географу вже дозволили потрошку вставати, а Пудель Артемон, за словами медсестри, все ніяк не приходив до тями, марив і марив.

— А хіба він, — поцікавилася вона, — сильно захоплювався машинами?

— Тобто? — не зрозумів Льоха.

— Та весь час торочить про якійсь там мотори.

Льоха лише з подивом знизав плечима: ніколи не помічав за Артемоном особливої любові до машин або автомобільних моторів!

У лікарню таки поїхали, вирішили відвідати географа. Костянтин Іванович зустрів їх усмішкою. Він неквапом простував лікарняним коридором, в смугастій піжамі й домашніх капцях.

— Привіт орлам! — усміхнувся він. — Радий вас бачити! Які новини?

Льоха з Михою перезирнулися: казати про Артемона, чи ні? Вирішили сказати. Виявляється, вагалися вони марно. Географ знав, що той лежить у травматології сильно побитий невідомою машиною, і навіть ходив його навідати, попри те, що травматологія міститься на одному поверсі з кардіологією.

— Я щось не втямлю, — говорив Костянтин Іванович. — Все згадує про якийсь мотор: дизель та дизель! Може, у машини, яка його збила, був дизельний мотор?

— А міліції казали про це? — запитав Миха.

— Тут був капітан з міліції. Напевно, йому сказали…

— Слісаренко, мабуть… — додав Льоха.

— Який ще Слісаренко? — усміхнувся географ.

— Ой, ліпше не питайте, — махнув рукою Миха. — Нам так від нього перепало!

— За що? — не відступався вчитель.

Довелося все розповісти, в тому числі й те, як мадам Бонасьє сховала орден і орденську книжку, і який це викликало рейвах. Географ посміхався: вже хто-хто, а він добре знав, на що була здатна сестричка Льохи Холмса.

— Дизель… Дизель… — раптом забурмотів Миха. — Дизель… Десь я вже чув… Когось так прозивали! Хтось… Когось… — він наморщився, згадуючи, де ж він чув це прізвисько.

Льоха спробував йому допомогти:

— Коли? Вчора? Позавчора? Може, це стосувалося якоїсь машини?

Миха на все досадливо відмахувався рукою, коли раптом його обличчя просяяло:

— Дизель! Ну, звичайно! Митяша пам’ятаєш?

— Якого ще Митяша?

— Того самого, з Попівки! Коли ми дзвонили голомозим, то він один раз назвав його Дизелем. Знаєш, як він сказав: ото вже швидкий ти, Дизелю! Саме так і сказав. Я тоді не звернув уваги, подумав, що він говорить щось про машину, на якій той бандюк їздить. А тепер і тут дизель об’явився! Прізвисько це, зрозумів?

— Ось що, хлопці, я думаю, вам треба сходити до капітана Слісаренка і все йому розповісти.

— Добре, Костянтине Івановичу, обов’язково сходимо.

На лікарняному ґанку друзі перезирнулися:

— Ну, ходімо до капітана?

І обидва одночасно заперечно похитали головами: отримувати прочухана вдруге їм не всміхалося!

Розділ 10

За козлячим столиком сиділа трійця: Миха, Льоха й Рудик. Миха з Льохою щойно повернулися з лікарні. Миха розповів Рудикові про свій здогад: одного зі злочинців звали Дизелем.

— Як же до них дістатися? Диви, скільки вони вже накоїли! Ордени покрали, Кость у лікарні, тітка Тетяна лише вчора на роботу вийшла після тієї отрути!

— А фалерист Яшик? — додав Льоха. — Той, що крадений орден купив?

— Цей сам винен, — похмуро кинув Рудик. — Не треба було у сумнівних осіб цінні речі купувати!

— А знаєте, — раптом сказав Миха, — що мій тато на рибалці сказав, коли щука на блешню покинула брати?

— Звідки ж ми можемо знати? — здивувався Льоха.

— Тато сказав, — повів далі Миха, — що треба поміняти блешню, й почепити таку, яку щука взяти захоче!

Він витягнув з кишені шматок темної жерсті й кинув на стіл.

— Що це? — запитав Рудик.

— Блешня для Дизеля.

— Ану, ану… — Льоха взяв до рук бляшаний чотирикутник, роздивився його, і раптом здогадався. — Посмертний жетон, чи що? Сам робив?

— Ага. Вчора в гаражі.

— Хм… — саркастично хмикнув Рудик, взяв у руки залізяку і оглянув з усіх боків. — Чесно кажучи, блешня не надто вже… Невже наші щуки на такий непотріб кинуться?

— Щуки може, й ні… Вони ж професійні мисливці, а от кошеня-любитель… — відповів Миха, щоправда, не дуже впевнено. — До того ж уночі, під склом… Цілком придасться. А розміри всі достоту такі. Навіть номер той самий, що в Олега Васильовича під склом.

— Ет, коли б ще знати, де ці котенята ховаються! — Миха важко зітхнув і почухав потилицю. — Блешню б їм під самий ніс кинули… Не втерплять, схоплять! Вони хоч і обережні, та жадібні!

— А може, все-таки, повартуємо під посольством? А раптом намалюються? — запропонував Льоха.

— Ми ж їх телефон знаємо? Може, спробувати подзвонити? Артемоном прикинутися… — запропонував свій варіант Рудик.

— Не вийде! — впевнено відказав Миха. — У них же номер висвітиться. А який номер? Чужий! Ні… Коли вони не клюнули на Артемонів дзвінок, то на дзвінок з чужого телефону й поготів не клюнуть. Схоже, доведеться почергувати під посольством.

* * *

Наступного дня зранку подалися до Києва. Домовилися чергувати по черзі: дві години Миха, дві години Льоха, Рудик виявився не при справах, позаяк злочинців в обличчя не бачив. Однак дуже швидко зрозуміли, що це дурня. По-перше, до посольства приходило безліч народу, і вони могли запросто пропустити або не впізнати злочинців. По-друге, що робити, якщо навіть впізнають? Схопити за руку? Репетувати на ціле горло? Обидва грабіжники здоровезні, як сараї! Дадуть в лоба й втечуть, а їх самих точно міліція схопить, а тоді доводь, що ти не верблюд! А по-третє, так можна чекати до початку навчального року! І нічого не дочекатися Залишалася єдина можливість: заманити грабіжників знову до музею. Може, якісь новини були й у міліції, але ні Миха, ні Льоха туди потикатися не бажали: боялися знову отримати прочуханку від капітана Слісаренка. Увечері знову сиділи за козлячим столиком. Тепер до товариства приєдналася й мадам Бонасьє.

— Так ви були в лікарні в Костя? А як Артемон?

— Учора вранці ще був непритомний. А чому це тебе цікавить?

— Я тоді, біля того місця, де він під машину потрапив, його слухавку знайшла. Треба повернути йому…

— Що?!! — одноголосно вигукнули друзі. — І ти про це мовчала?

— Та якось розгубилася від цієї крові на асфальті… запхала до кишені, а вдома перевдягнулася й забула.

— Де мобіла? — запитав Миха.

— Удома.

— Тягни її сюди! Негайно! Ну, ти втнула, Бонасьє…

Бонасьє принесла мобільник. Попри те, що Артемон добряче постраждав, мобільник був цілісіньхий. Миха ввімхнув телефон.

— Дивіться, тут лише один вхідний дзвінох, — схазав він, розглядаючи ехран телефону.

— Це, напевно, холи йому біля річхи дзвонили, — згадала мадам Бонасьє.

— Біля яхої ще річхи? — суворо запитав брат.

— А того ранху, холи його машина збила. Ми з ним біля річхи зустрілися, погирхалися, звичайно. А чого він по-хамському поводиться? Дурень який… А за півгодини він під машину потрапив.

— А про що він говорив телефоном? — нетерпляче запитав Миха.

— Я не чула. Він уже далеко був. Хіба… мені здалося… — промовила Бонасьє невпевнено, — що він заквапився відразу… Ну, як телефоном побалакав…

— Ой, як цікаво, — Миха почухав потилицю. — Чи не здається вам…

— Дуже навіть здається… — підтримав його Рудик.

— Це йому Дизель дзвонив. Дзвонив і призначив зустріч, — закінчив Миха. — І там, в умовленому місці, збив його машиною.

— Хлопці, це речовий доказ злочину. — Рудик узяв телефон до рук. — І його треба віднести до міліції. Тут зафіксовано час дзвінка та номер телефону. Нехай тепер цей Дизель має розмову з міліцією…

— Твоя правда, Рудику. Ми його й віднесемо, тільки трохи згодом. — Миха забрав телефон у друга. — Тепер ми знаємо, де знаходиться щука! Гайда до музею!

— Може, все ж таки, до міліції? — і далі наполягав Рудик, але вже якось не дуже впевнено.

— Ми вже раз ходили… А потім отримали по перше число! Ні, Рудику, ми повинні їх взяти самі! Так, Михо?

— Так, Льохо! Для нас це справа честі! Ходімо до школи, подивимося, що до чого.

— А я? — запитала мадам Бонасьє.

— Настя, — проказав Льоха серйозним голосом, — ти ж розумієш, що це не дівчача справа?

Бонасьє закопилила губу.

— Додому, сестричко, додому…

Нерозлучна трійця попрямувала до школи. Відчинивши музей ключем, узятим у чергової тітки Тетяни, хлопці зайшли до кімнати. Минулого разу злодії пробралися крізь двері, а чого чекати зараз? Ґрати на вікна поставити ще не встигли, директор сказав, що їх встановлять після початку навчального року. Тому цілком можна було очікувати гостей і в двері, і у вікна. Уважно оглянули кімнату.

— Є ідея! — виголосив Миха. — Треба буде кілька шпульок волосіні і мотків скотчу. І ще драбина.

* * *

Щойно відкоркували пиво, як у Дизеля задзвонив мобільний телефон. Від несподіванки той здригнувся, а, глянувши на екран, миттєво спітнів:

— Слухай, Жучка дзвонить! Він що, з того світу?

— Жучка? — не менше від Дизеля здивувався Барбос, і теж подивився на екран. — Ні фіга собі…

— Ну? Відповісти, чи що? — невпевнено запитав Дизель.

— Не кожен же день тобі з того світу дзвонять, — похмуро пожартував Барбос. — Цікаво, хоча й лячно трохи…

Дизель приклав слухавку до вуха:

— Ну?

— Дизелю! Чуєш? Дизелю!

— Привіт, Жучко!

На якийсь час у слухавці затихло, а тоді знову пролунав приглушений квапливий голос:

— Який я тобі Жучка!

— Гаразд, Бетмен, не викаблучуйся! А що в тебе з голосом?

— Яв лікарні! Не можу голосно говорити, лежу в лікарні з купою переламів. Накрився ковдрою і розмовляю.

— А що трапилося?

— А як ви мені подзвонили тоді, я побіг на стрілку й утрапив під машину. Так по-дурному…

— І дійсно по-дурному… Сильно?

— Та мало не віддав Богові душу. Гаразд, я не про це. У музей ще один експонат додали: німецький жетон. Ну, той, що на випадок смерті видавався.

— Жетон? — перепитав Дизель, кинувши блискавичний погляд на Барбоса. — Звідки взяли?

— Не знаю, — швидко шепотів Бетмен. — Мене хлопці приходили навідувати й розповіли. Начебто десь розкопки знову робили й знайшли. Тільки розрахунок, як і перше!

— Гаразд, гаразд… Одужуй! — Дизель вимкнув телефон. — Нам привіт від покійничка! Як він уцілів, розуму не приберу! Барбосе, Жучка сказав, що в музей ще один німецький посмертний жетон принесли. З розкопок… Ну, й орденок Леніна… Ти як?

— Жетон? Це серйозно… Його повернути на історичну батьківщину не зле… Ха-ха… І орденок зайвим не буде! Ще раз якомусь недотямкові втелющимо! Ризикнемо!

— Е-е, ні, — протягнув Дизель. — Ризикувати я геть не маю наміру. Тут нормальний розрахунок. Не така дурна міліція, щоб двічі в одну й ту ж пастку нас заманювати. Поїхали, подивимося на вікна. Може, вони й справді там сигналізацію поставили? Пам’ятаєш, Жучка казав?

За годину вони були в Горобинівці й пройшлися кілька разів повз школу, потім зайшли до двору й оглянули вікна з тильного боку.

— Ондо ті вікна, — хотів показати Барбос.

— Не тицяй пальцями, — смикнув його Дизель.

— Два крайні від кута, з зеленими фіранками.

— Начебто сигналізації немає.

— І я не бачу.

— Добре. Братимемо сьогодні. Тут зволікати годі! Беремо, й ушиваємося з Києва бодай на місяць. До Криму подамося, у відпустку, на оксамитовий сезон. Гарно в Криму у вересні!

— Ага, море тепле, й сонце вже не шкварить! Вилежуй на пляжі, скільки забажаєш…

— Пиво холодне носять!

— Краса! А тепер валимо звідси, не треба тут зайве світитися.

* * *

Десь о десятій вечора Дизель з Барбосом приїхали до Горобинівки. Машину залишили трохи осторонь від школи, приблизно за сто метрів. Барбос накинув на плече невелику сумку з різним причандаллям: два ліхтарики, дві маски й балончик з гасом. Так, про всяк випадок… Крім цього, в сумці було ще дві гумові присоски і склоріз.

Ось і школа. Пройшлися вулицею сюди-туди, пороззиралися — нічого підозрілого не побачили.

— Ну, гайда!

Крадькома підійшли до вікон. Дизель підсадив Барбоса, той вийняв з сумки дві присоски й приліпив їх до скла. Тоді єдиним енергійним рухом намалював на склі майже правильне велике коло, стиха постукав по ньому зворотнім кінцем інструменту й смикнув за присоски. Шмат скла безгучно вийнявся, і він подав його Дизелю. Той

притулив вирізане скло до стіни, відліпив присоски й повернув їх Барбосу. Той виконав таку ж операцію з другим склом, тільки коло цього раз було меншим. Нишком простягнув крізь дірку руку, відстебнув шпінгалети й навалився на віконну раму. Певно, вікно давно не відкривали, й воно ніяк не хотіло піддаватися. Але терпінням і працею всього добудеш, і вікно врешті-решт відчинилося. Барбос прислухався, панувала суцільна тиша.

— Тихо, — прошепотів Дизель.

Барбос безгучно стрибнув в кімнату, за ним на підвіконня забрався Дизель.

— Дай ліхтарика, — ледь чутно прошепотів Дизель, теж спустившись на підлогу.

Барбос закопирсався з сумкою.

— Де стенд з орденом? — запитав Барбос.

— Начебто в кутку, біля кулемета.

У кутку кімнати стояла дерев’яна модель кулемета «Максим» з широким кулезахисним щитком. Нечутно ступаючи, Барбос пішов у бік скляного стенду, який виблискував в промені ліхтарика.

— От дідько, що за халепа? — раптом тривожно зашепотів він.

— Чого це ти?

— Та заплутався в чомусь… Не видно ні чорта… От блін… Та що ж це таке!

— Смикай, Льохо! — раптом пролунав чийсь голос.

Від несподіванки Дизель закляк на місці. Повз його обличчя промайнуло щось м’яке, майже невідчутне, й на нього повіяло небезпекою. Дизель прожогом кинувся назад у вікно, скочив на підвіконня, обернувся на мить і просичав крізь зуби:

— Ну, Жучко, начувайся… — і зник у чорному прямокутнику. В цю мить за його спиною в темних вікнах шкільного музею спалахнуло яскраве світло.

Розділ 11

Рудик, який стояв біля дверей, намацав у темряві вимикач, і кімнату осяяло яскраве світло. З-за кулеметного макета, що стояв у кутку музею, вистрибнув Льоха Холмс. В іншому кутку кімнати з-під стенду вигулькнув Миха Ватсон. Ближче до кулемета, біля самого стенду, де знаходився китель з орденами, звивався один з голомозих. Ноги його заплуталися в кільцях волосіні, розкладених на підлозі, а згори його накрило трьохрядною рибальською сіткою-плутанкою. Він намагався її зняти або подерти, проте лише ще гірше заплутувався. Льоха з Михою вже закружляли довкола нього, обмотуючи скотчем, як бандероль на пошті. За півхвилини Барбоса, а це був саме він, знерухомило.

— Піймався! — закричав Льоха.

— Ось вона, білочка, — зловтішно сказав Миха. — Схопила таки блешню, а?! Ти Дизель? Це ти, гад, Артемона… тобто, Бетмена, тьху ти! Костика покалічив? — І вихопив з кишені старий, вкритий іржею, револьвер, який він ще з вечора вийняв з одного зі стендів. — Ну? Відповідай, бо гірше буде! — І сунув цівку просто під ніс злочинцю.

Барбос був зляканий до нестями.

— Дизель у вікно… Це Дизель… — він хотів вказати пальцем на причинене вікно, але не зміг навіть поворухнути рукою. — А я Барбос.

— Рудику, — розпорядився Миха, — біжи до тітки Тетяни й викликай міліцію.

Наряд приїхав дуже швидко, хвилин за десять. Капітан Слісаренко, який цієї ночі чергував, запитально подивився на хлопців.

— Знову своєї? Хто це такий?

— Барбос, — охоче відповів Миха.

— Хто-хто? — не зрозумів капітан.

— Один із наших кошенят. Думав, що щука, а насправді кошеня… — глузливо пояснив Льоха.

Капітан обійшов по колу похнюпленого злодія, посмикав сітку, оглянув кільця з волосіні й похитав головою:

— Справжня спіраль Бруно…

— Вона і є, — усміхнувся Мишко. — Я цю ідею з книжки взяв.

— Що це за спіраль Бруно? — здивувався Льоха.

— А спеціально з дроту такі ж кільця робляться, щоб ноги плуталися. А я з волосіні зробив, щоб непомітніше було.

— А сітка? — Капітан помацав рукою сіть, в якій, немов величезна рибина, заплутався Барбос.

— А її ми скотчем до стелі приліпили, а донизу спустили мотузки. Смикнули гарненько й накрили! Направду риболовля виявилася дуже вдалою: і на блешню взяли, і у сітку попалося…

— Браконьєри, — пробурчав капітан. — На яку ще блешню?

— Та ось… — Миха витяг з вітрини саморобний посмертний жетон, і розповів капітану історію його виготовлення. Весь цей час Барбос стояв зі зв’язаними руками. Він уже прийшов до тями, стулив рота і тільки презирливо кривив губи.

— А другий? — запитав капітан.

— Дизель? Утік.

— Який ще Дизель?

— Так прозивають іншого.

— І знову через ваше самовольство! Я ж казав вам: не наближатися до цієї справи на гарматний постріл!

— Але одного-то ми злапали, Ігорю Борисовичу!

— Без вас би обійшлися! А іншого впустили? Михайло, наступного разу вуха обом обірву! — Капітан штовхнув Барбоса в спину: — Ворушись! Рухай ногами!

Але, як виявилося, саме ногами Барбос рухати і не міг: вони міцно заплуталися в волосіні. Довелося шукати ножиці, щоб звільнити

грабіжника-невдаху. Міліціонери забрали Барбоса, дірку у вікні затулили картоном.

— Можна й додому, — Льоха мав святковий вигляд, Миха ж навпаки, був серйозний, майже похмурий. — Михо, чого це ти?

— Ти чув, що там варнякав Дизель на прощання? — він почухав потилицю.

— Ні…

— А ти, Рудику? Ти ближче до вікна стояв.

— Та щось про собаку якусь…

— Отож-бо. Він сказав: ну, Жучко, начувайся… І сказав дуже неприємним тоном. Жучка — це вони так Артемона прозивають. Я коли з його мобіли дзвонив, то вони мене теж Жучкою назвали.

Михове занепокоєння передалося хлопцям. Льоха відразу запропонував:

— Може, гайда до лікарні? Вартуватимемо Жучку?

— Який він тобі Жучка? — обурився Миха. — Артемон — то ще сюди-туди, але Жучка?! — Миха помовчав трошки, і вже тихомирно повів далі: — Навряд чи Дизель туди сьогодні подасться. Якщо він і вирішить помститися, то для цього треба знати, де лежить Артемон, приготуватися…

— Схоже, він піде вдень, — припустив Льоха. — Вночі до лікарні відвідувачів не пускають.

— Навряд чи він піде нібито відвідувач, — Миха почухав потилицю. — І піде він у найнесподіваніший час — уранці. На його місці я б учинив саме так! Ми тут сиділи допізна, значить, вранці будемо спати. Вранці в лікарів зміна чергування, а це неминуча метушня. Тож, збираємося біля лікарні о сьомій ранку.

— А, може… — почав скиглити Рудик, поціновувач подушки.

— Ніяких може! — відрубав Миха. — Ти хіба не розумієш, як це серйозно? Кошеня перетворилося на тигра!

— Ти не думаєш, що треба повідомити капітана? — засумнівався Льоха.

— А якщо Дизель не прийде? Ти уявляєш, який рознос він нам учинить?

— Але це загроза Артемоновому життю! — і далі наполягав Льоха.

— Отже, нам треба все організувати, щоб жодної загрози не було! — твердо вирішив Миха. — Завтра на місці зорієнтуємося.

* * *

Коли Льоха прийшов додому, світло горіло тільки в сестриччиній кімнаті. Бонасьє одразу зазирнула до брата в кімнату, з кошеням у руках.

— Ну? — запитала вона коротко.

Брат відповів так само стисло:

— Одного взяли, інший пішов.

— Слабаки! — прокоментувала мадам Бонасьє, погладивши свого улюбленця. — Від мене не пішов би!

— Дурна ти, мадам Бонасьє! Від мене не пішов… — перекривив він сестру. — Та він утричі більший за тебе! Чхне — і тебе вітром по стінці розмаже!

Настя вдала, що не чула останніх братових слів:

— І що далі?

— Завтра вранці йдемо охороняти Артемона! Дизель обіцяв йому помститися, а він бандит серйозний.

— І я з вами!

— Настя, я тебе благаю, хоч ти не втручайся! Тут самому страшно…

Настя мовчки пішла до себе в кімнату. Льоха завів будильник на шосту ранку й заснув ще до того, як його голова торкнулася подушки.

* * *

Вся трійця зібралася біля лікарні за п’ять на сьому. На початок обійшли будівлю довкруж і подивилися, де є ще двері. Крім головного входу, до лікарні вели ще двоє дверей, обоє було замкнуто.

— Так… — простягнув Льоха, — у будь-якому випадку, тут можна не перейматись.

— Не факт… — Миха почухав потилицю. — По- перше, пізніше їх можуть відчинити, по-друге, він може відікнути їх сам: відмичкою, ключ підібрати або просто зламати. Хоча навряд чи, — розмірковував він уголос, — щоб зайти в двері, треба знати, куди вони ведуть… Так, Льохо, ти правий, тут вартувати нічого.

Вони повернулися до головного входу, піднялися сходами й увійшли до холу. Там, у цей ранішній час, нікого не було. Миха не вагався ні миті:

— Ходімо!

Вони прудко, майже бігцем, але геть безгучно, мов три привиди, ковзнули по сходах на другий поверх і рушили до травматології. У коридорі було порожньо.

— Швидко, по палатах! — прошепотів Миха, і вони жвавим кроком сунули коридором, зазираючи до кожної палати. Раптом Рудик зупинився біля дверей з номером дванадцять і замахав рукою.

Відчинилися двері кімнати для медперсоналу, і звідти вийшла чергова сестра, підправляючи білу шапочку на голові, але в коридорі вже нікого не було.

Артемон в палаті лежав один, його сусіда виписали вчора після обходу, а нового поки що не поклали. Здивовано вирячивши очі, він прошепотів:

— Хлопці…

— Тихо, Артемоне, тихо… Як ти почуваєшся?

— Зараз бодай якось почуваюсь, а зо два дні тому ще нічого не відчував, лежав, як цурка дерев’яна…

— Ти знаєш, хто це тебе так?

Артемон замовк і заплющив очі.

— Бачу, знаєш… Або здогадуєшся. Тебе намагався вбити Дизель, той самий, якому ти злив інформацію про музей. Через те, певне, що ти його знав на обличчя. Він, швидше за все, думав, що більше його в обличчя ніхто не знає, але він помиляється. Я теж його бачив і можу впізнати. А вчора ми взяли Барбоса.

— Як? — здивувався Артемон і тут же скривився від болю.

— На блешню! — усміхнувся Льоха.

Рудик додав:

— А для страховки ще й сіткою накрили.

У коридорі почувся гомін, грюкнули двері в сусідній палаті.

— Атас… — прошепотів Артемон. — Сестра градусники розносить.

У палаті був окремий туалет з умивальником, і всі троє миттєво заскочили туди.

— Доброго ранку, хворий, як наші справи? — почули вони приглушений дверима голос медсестри.

— Здрастуйте, тітко Олю, — почули вони Артемонів голос. — Добре сьогодні, ноги майже не болять.

— Ну й добре, ставимо градусник.

Коли медсестра пішла, розмова продовжилася:

— Розумієш, Артемоне, по-перше, Дизель і досі вважає, що тільки ти можеш впізнати його, не враховуючи Барбоса, звісно. А по-друге, він учора, коли втік, дещо дуже недобре сказав. Ми думаємо, він сюди заявиться, щоб завершити справу.

— Тобто? — не зрозумів Артемон.

— Ти що, тупий? — не витримав Михові політеси Рудик. — Замочити тебе заявиться, що ж тут незрозумілого?

— Нічого собі… — промимрив Артемон.

— Ти не бійся, тому ми й прийшли сюди, — Льоха підбадьорливо поплескав по грудях хворого, і той скривився від болю. — Ой, вибач…

— До тебе відвідувачів уже пускають? — запитав Миха.

— Учора мама приходила.

— Отже, впускають.

— Ти ходити можеш? — запитав Рудик.

— У мене ж обидві ноги переламані, рука і ще ребро…

— Ого, — шанобливо пробурмотів Льоха, — це круто! Але нічого… Видужаєш!

— Виходить, рухатися ти зовсім не можеш? — Миха ще раз уважно оглянув палату.

— Не-а, геть-чисто не можу.

— А зубна паста тоді навіщо?

На тумбочці лежали мило, тюбик зубної пасти, зубна щітка й пакунок з добірною вишнею.

— Мама учора принесла.

— Та-а-а-к… — протягнув Миха, почухав потилицю й хижо посміхнувся. — Рибалимо далі. — І потягнувся до тумбочки.

* * *

Близько восьмої години ранку Дизель стояв біля лікарняного ґанку. Дарувати Жучці зраду він не збирався, тим більше, що результатом цієї зради став Барбосів арешт. Але навіть не це було головним. Головне полягало в тому, що Жучка знав його на обличчя. У Барбосі Дизель був упевнений, а Жучка… Цей здасть його відразу ж, щойно оклигає після наїзду. Не суцільний же він ідіот, утямить, хто його збив! Співставить час дзвінка й наїзду… І навіть якщо він не бачив за кермом Дизеля, все одно йому кранти! Це вже спроба вбивства, і термін за це світить неабиякий!

Де шукати Жучку? Або в хірургії, або в травматології, це зрозуміло. Запитати у реєстратурі він не може з однієї простої причини: не знає, як Жучкове прізвище, навіть як звуть, і то не знає. Жучка або Бетмен — інших імен вони не вживали. І все ж, треба якось викрутитися.

— Пробачте, в яке відділення у вас кладуть тих, хто потрапив під машину? — чемно запитав він у медсестри. Він нахилився так, щоб обличчя затуляв напис на склі «Реєстратура».

— Можуть до травматології, а можуть і до хірургії… В залежності від характеру травм, — відповіла медсестра.

— Кілька днів тому до вас хлопчика поклали…

— Костю Печерицю? Він у травматології, у дванадцятій палаті.

— Велике спасибі, — ввічливо сказав Дизель.

Розділ 12

Коли медсестра зайшла до палати, там усе було як завжди. Артемон здоровою рукою подав їй градусник:

— Нормально, тітко Олю, тридцять шість і шість.

— Це добре, Костик, виходить, почав видужувати. Ось дивись, і синці на обличчі вже блякнуть потроху. Ще кілька днів — і зовсім зійдуть. Кістки в тебе молоді, скоро зростуться, отже, за тиждень-півтора тебе випишуть. У футбол ти, звичайно, ще місяці зо два грати не зможеш, але в школу запізнишся не більше, ніж на тиждень.

— Спасибі, тітко Олю.

— І краще на всі боки дивися, коли дорогу переходиш!

— Обов’язково, тітко Олю.

Нарешті, медсестра вийшла з кімнати, і з вбиральні миттю вискочили хлопці.

— Все, обходи закінчилися, чи ще хтось прийде? — запитав Миха.

— Ну… щоденний обхід об одинадцятій, а до цього… Начебто нікого не повинно бути.

— Це добре. Тоді починаємо.

* * *

Восьма ранку. Дизель піднімався сходами на другий поверх. Він ішов, нашорошено позираючи то вниз, то вгору. Поки все було тихо. В цей час у лікарні відвідувачів не було, а персонал був зайнятий зміною чергування. Отже, він розрахував усе правильно.

Ось і двері з написом «Травматологія». Він нишком прочинив двері — в коридорі тихо й відлюдно. Ураз спітнілою рукою Дизель намацав у кишені ножа з викидним лезом. Трохи тремтіли ноги: вбивати ось так, ножем, йому доведеться вперше.

— Він заслуговує! — накручував сам себе Дизель. — Через нього сів Барбос! Я вчиню шляхетно, я не вбивця, я месник!

Як він себе не напучував, дрижаки в ногах не вгавали, але він усе вперто простував коридором, поглядаючи на номери палат, зроблені з червоних скелець. Ось і палата номер дванадцять. Він поклав руку на ручку, і та легко подалася вниз, двері відчинилися. У палаті стояло два ліжка, зайняте було тільки одне, те, що біля вікна. Вікно запнене фіранками, а на вулиці було похмуро, тому в палаті панувала напівтемрява. Дизель вихопив ніж, клацнуло пружинне лезо. Він зробив крок уперед:

— Гей, Жучко! — промовив він захриплим голосом.

* * *

Костянтин Іванович прокинувся в пречудовому настрої. Лікар сказав, що якщо сьогодні кардіограма буде добра, його випишуть додому. На роботу, звичайно, ходити ще не можна, але він бодай буде вдома. Лікарня набридла йому до чортиків. До сніданку він вирішив провідати Костю Печерицю. Хлопчиськові не пощастило: потрапив під машину, але, з іншого боку, все-таки залишився живий. Він швидко одужував: синці майже зійшли, Костя перестав кривитися від болю і навіть уже намагався сідати в ліжку. Географ приходив до нього постійно, змушував робити фізичні вправи, помалу-потроху рухати руками і ногами, стискати пальці, рухати здоровою рукою. Спочатку це було зовсім непросто. Кожен рух спричиняв біль у переламаному тілі, але молодість і час робили свою справу. Вчора Костя навіть усміхнувся, а це вже була чимала перемога. Просто перед Костянтином Івановичем у дванадцяту палату зайшов кремезний хлопець з короткою стрижкою. За кілька секунд географ почув жахливий крик:

— А-а… А-а-а-а! Допоможіть!

Він метнувся до дверей, з сестринської вискочили обидві медсестри й, побачивши географа, який квапливим кроком майже біг у напрямку палати номер дванадцять, самі припустили туди ж.

* * *

— Жучко! Ти чуєш мене? — і він зробив ще один крок у бік ліжка, на якому лежав той, кого він прийшов позбавити життя.

Ковдра повільно відкинулася, і до нього повернулося білісіньке, немов аркуш, обличчя, вкрите моторошними багряними згустками крові.

— Дизелю, — проказав небіжчик повільно, глухим голосом, — навіщо ти вбив мене, о Дизелю?

Дизель затремтів. У цей час ліжко, на якому лежав Жучка, затрусилося й почало повільно підніматися. В Дизеля вирячилися очі, волосся стало диба, і він несамовито заволав:

— А-а-а! Допоможіть!

Раптом за його спиною гучно грюкнули двері, і хтось закричав так само на повний голос, як щойно Дизель:

— Міліція! Руки вгору! Хапай його!

І вже зовсім не тямлячись, Дизель одним стрибком злетів на підвіконня і, всім тілом вибивши скло, стрибнув з другого поверху.

* * *

— Утік! — заверещав Рудик, вискакуючи з убиральні.

— Хто втік? — закричав географ, вдираючись в палату номер дванадцять.

— Куди втік? — підголошували йому дві медсестри, напираючи на Костянтина Івановича, щоб швидше вбігти в палату.

— Аа-а-а-а! — загорлав Костянтин Іванович, схопившись за серце, коли побачив біле, в згустках крові, Артемонове обличчя.

— Бігме… — простогнала тітка Оля, знепритомніла та гепнулася на вільне ліжко.

— Допоможіть… — верескнула інша медсестра.

— Знову втік! — заволав Льоха, вилазячи з-під ліжка, яке щойно піднімав разом з Михою.

— Як утік?!! — відчайдушно галасував Миха. — От сволота…

— Це хто?!! — верещали медсестра, — Як ви сюди потрапили?! Господи! Міліція!

— Тут я, тут! — пролунало з-за вікна.

* * *

Капітан Слісаренко їхав до лікарні опитувати потерпілого Костянтина Печерицю. Завідувач відділення вчора сказав, що тепер це можна зробити без загрози хлопчиковому здоров’ю. Зранку він сів у міліцейську «Шкоду» і неквапом покотив по горобинівських вулицях. Залишивши машину, як і належить, на майданчику перед входом до лікарні, він пішов алейкою молодих каштанів, висаджених минулої осені. Серпень цього року був на диво гарний. У міру дощить, тепло, в лісі сила- силенна грибів, до яких капітан був страх який охочий. Дорогою він мріяв, як на ці вихідні поїде в ліс, блукатиме, огорнутий тишею, вишукуючи тугі підосичники або боровики. І уявивши собі красеня з червоним капелюшком набакир, аж застогнав зі втіхи. І в цю саму мить, коли він подумки підносив до красеня-гриба вправно нагострений ніж, у вікні другого поверху з’явилась чиясь постать. Вибивши скло, постать у водоспаді блискучих сколків полетіла вниз, волаючи на ціле горло. Просто під вікном гуляли дві дівчинки зі здоровезним, немов теля, собакою — чорним, з рудими підпалинами й білими плямами. Постать схопилася на рівні, явно збираючись дати драла, тоді одне з дівчаток раптом скомандувало собаці:

— Бечко, цілуй його! Ну ж бо! Цілуй!

А інша дівчинка заволала так, як волали всі цього ранку:

— Тримай його! Це руде кошеня!

Собака миттєво звівся на задні лапи, поклавши передні на груди незнайомцеві, й проїхався по обличчю лапатим язиком, дмухнув гарячим подихом простісінько в ніс. Перед очима втікача зблиснули величезні білі ікла. Він не витримав собачого натиску й повалився горілиць. Бечка ніби цього й чекала.

— Цілуй його, цілуй! — все верещало дівчисько, і Бечка натхненно облизувала обличчя невідомого, поставивши йому лапи на груди й припечатавши до землі своєю чималою вагою.

— Це кошеня! — і далі галасувало дівчисько. — Що, попався?!! Котяча банда!

Тут, на остаточне вже капітанове збентеження, з вікна визирнув Миха й закричав:

— Пане капітане! Ігорю Борисовичу! Це Дизель! Дизель! Заарештуйте його!

Як будь-який пильний міліціонер, а капітан Слісаренко, поза сумнівом, був пильним міліціонером, він завжди носив з собою наручники, які негайно замкнув на Дизелевих руках, завівши їх за спину.

— Піймався, негіднику! Довго ж я за тобою бігав… Та заберіть вашу дворняку, нарешті…

— Яка це вам дворняка? — обурилась Яна. — Це бернський зененхунд! Фу, Бечко, облиш! Ах ти розумнице! Молодець, дівчинко… Не ви бандита зловили, між іншим, — ущипливо додала вона, поглянувши на капітана. А тоді подивилася вгору, де з вікна стирчали дві голови: Михова й Льохова, й додала ще ущипливіше: — І не ви також! Це Бечка зловила! А ти, Михо, взагалі дурень! Ходімо, Настю! Бечко, поруч…

І дівчата, не озираючись, гордовито попростували до виходу з лікарняного парку, разом з бернською зененхундицею Бечкою, яка слухняно чимчикувала поруч на повідці. За їхніми спинами залишився приголомшений таким нахабством капітан, облизаний, у мокрій, немов випраній, сорочці Дизель, а з вікна витріщався очманілий Льоха разом з Михою, який ніяк не міг добрати, його-то за що дурнем назвали.

* * *

У палаті реготали. Сміялися медсестри, схлипував від сміху Костянтин Іванович, троє хлопців дружно повалилися на вільну койку, гикаючи від сміху, навіть Артемон і той, кривлячись від болю в боці, насилу стримував регіт. Потім тітка Оля довго змивала з Артемонового обличчя зубну пасту і шматки розчавленої вишні, міняла постільну білизну і навіть побурчала, бо передбачала нарікання від пральні через вишневі плями — надто вже важко вони виводяться.

Раптовий переляк міг зіпсувати кардіограму у географа, і він цього дуже побоювався, в чому щиро зізнався лікареві. Той довго вивчав паперову стрічку, а потім, усміхнувшись, сказав, що, певно, наслідки негативних емоцій було усунено дією позитивних: плюс на мінус, як відомо, дає нуль. Тому він виписує хворого додому, позаяк подальше його перебування в лікарні розглядає як зайву трату державних грошей, а того попустити аж ніяк не може. Костянтин Іванович був невимовно радий.

Костик, він же Артемон, він же Бетмен, і він же Жучка, пролежав у лікарні ще півтора тижні, після чого його так само виписали додому. На його виписку приїхав увесь клас. Порадившись, однокласники вирішили скасувати прізвисько Артемон, і відтепер називати його Хост, що англійською означає привид. Це звучить куди шляхетніше.

* * *

Ця історія мала продовження. Трохи зміцнівши, Костянтин Іванович зібрав усіх хлопців, які брали участь у цій історії. Він дістав зі стенду бляшанку, в якій зберігалися німецькі нагороди, посмертний жетон і записка. Заарештувавши Дизеля, міліція все це повернула до музею. І вчитель запропонував хлопцям відвезти все це до німецького посольства.

— Клопотатися з цим ще, — скривився Рудик. — Велике цабе, фашист якийсь…

— А звідки ти знаєш? — суворо запитав його географ. — Може, він був просто чесний солдат? А солдати мусять виконувати накази командирів. Тому все це непросто. У будь-якому разі, він загинув, і, я вважаю, буде дуже правильно, якщо ми всі ці речі спробуємо повернути його рідним. Хто знає, може, десь у Німеччині живуть його онуки?

* * *

До амбасади поїхали всією юрбою. їх прийняв сам пан посол. Між хлопцями й послом була довга розмова, й усі погодилися: війна давно закінчилася, а життя йде далі, і хіба зле, якщо колишні вороги подадуть одне одному руку дружби? Посол пообіцяв вжити всіх заходів щодо розшуку родичів загиблого, чиї речі принесли хлопці, а вже якщо таких не знайдеться, то повернути бляшану коробку з усім вмістом назад до шкільного музею.

Так завершилася ця незвичайна історія про рудих кошенят, що перетворилися на тигрів і яких спіймали на блешню. А якщо хтось не вірить, нехай поїде до Горобинівки й знайде там Інтернаціональну вулицю, де в будинку під номером сто сім мешкає Миха на прізвисько Ватсон, а в будинку під номером сто дев’ять — Льоха на прізвисько Холмс і його сестричка Настя, дівчинка з воістину атомною енергією, яку вся вулиця називає не інакше, як мадам Бонасьє. І як останній доказ попросить, щоб йому показали руде кошеня, яке досі живе в Льохи й Насті. Тепер це розумний, майже дорослий кіт, який отримав ім’я Жетон. Якщо ви його гарно прохатимете, то, може, Жетон і розповість — ну, як головний свідок — про те, що сталося в шкільному музеї.

Олександр Есаулов

Справа честі. Справа № 5

серія «Дитячий детектив»

Переклад з російської Тетяни Кохановської

Редактор: Наталя Брискіна

Оформлення Олени Ваніфатової та Федора Сергєєва

Художній редактор: Світлана Єрко

© ПП «Видавництво «Теза». Видання, оформлення, оформлення серії, 2015.

ББК84.4УКР6 УДК 821.161 Авт. знак. Е84

154 стор. 84x108/32 Ум. друк. арк. 8,4

ISBN 978-966-421-115-1

ISBN 978-966-421-097-0 (серія «Дитячий детектив»)

Оглавление

Розділ 1

Розділ 2

Розділ 3

Розділ 4

Розділ 5

Розділ 6

Розділ 7

Розділ 8

Розділ 9

Розділ 10

Розділ 11

Розділ 12